14.

14.

Коли уже відпливли, мабуть, більше ніж на пару десятків кілометрів від “Озера золотих медуз”. Несподівано дельфіни-провідники зупинилися. Вслухаються в тишу Світового океану. Кивнули один до одного носиками, так, ніби порозмовляли про щось своє. Дельфін, на якому плив Любомир, вказав на скелю у формі арки.
– Що? Що нам потрібно зробити? – не второпала Ліза відразу.
– Ви мусите сховатися, – промовив дельфін із сірим черевом.
– Щось сталося? Небезпека? – юнак теж затягує час.
– Зараз робіть як ми кажемо! Пояснимо потім, – уже трохи гніваючись, промовив товариш хлопця.
Недорусали більше не випитували зайвого, а причаїлися у середині скелі-арки, у вибоїні.
Фаворити Посейдона залишилися очікувати на небезпеку. Уже через декілька хвилин вдивляння у синю блакить води угледіли близько десятка акул. Постаті наближаються.
– Охорона на чолі з Тритоном тут як тут, – промовив один із дельфінів.
– А ти думав, що буде якось по-іншому? Нічого не трапиться. Командир не посміє завдати шкоди довіреним особам Повелителя, аби тільки обраних не запримітили, – запевняє одна з тварин.
– Сподіваюся, що все буде добре. Адже недолюблює він нас, – підсумував другий дельфін.
Не встигли тварини завершити діалог, як до них озвався син Володаря:
– Дельфіни, що ви тут робите? Чому не дотримуєтесь комендантської години? – суворо звернувся до тварин. Акули кружляють навколо в очікувані поживи.
– Ваша величносте, ми маємо право подорожувати, куди завгодно і Ви ж про це знаєте. Дати нам право на свободу – це наказ Посейдона.
– Так, я про це пам’ятаю, але у підготовці до війни навіть ви маєте дотримуватися правил! – намагається пригрозити Тритон.
– Ми, звичайно, дослухаємося до Вашого прохання, але зараз виконуємо завдання Правителя, тому нам час, ви нас затримуєте. Володар розгнівається, якщо вчасно не виконаємо наказ. – Сказала неправду одна з тварин.
– Ну гаразд. Це не мої справи, – уже спокійніше мовив головнокомандувач, а потім додав: – Ви тут не бачили непроханих гостей? Бо акули відчувають їх запах, а віднайти не можуть.
– Так, ми знаємо про вторгнення гостей суші, але нічого подібного не бачили, якщо зустрінемо, то повідомимо, – запевняє дельфін із білим черевом.
– Добре. Повідомте… – уже не звертає уваги на дельфінів, намагається вгамувати акул: – Вони тут були, – проговорив сам до себе.
Тварини попрощалися та попливли у бік скель, вдаючи заклопотаність. Зникли у водах.
Тритон з вартою ще деякий час снували у цих просторах, а потім, коли все ж пошуки виявилися марними, а аромат водоростей взяв верх над людським, попливли в той бік звідки й з’явилися.
Весь цей час Любомир та Ліза перелякано ховалися в середині скелі-арки. Лише коли всі залишили місце пошуку, ці двоє наважилися визирнути голівки зі схованки. Темрява та тиша заполонили все довкола.
– Вони пішли? – пошепки мовила Ліза.
– Так, тепер все буде добре. Але темрява не наш товариш, тому прийдеться залишитися на ночівлю у схованці.
– Ти правий. Не хочеться стати ув’язненими або мертвими, – дівчина погодилася з коханим.
Розчаровані у тому, що втратили провідників. Голодні, бо ж не наважилися у темряві шукати щось їстівне. Поснули.
Прокинулися від того, що почули знайомий голос хвостатих друзів. Дельфіни повернулися та принесли у своїх ротиках їстівні водорослі. Недорусали на знак вдячності обійняли та погладили носики рятівникам. Попоївши вирушили в дорогу.