13 (частина 3).

– Не ображайся! Я просто пояснюю, щоб уберегти тебе, – виправдовується юнак.
Взявши кохану за руку, ніжно поцілував у пухкенькі уста.
– Оце ти справжній розум. І чому ж закинув своє захоплення? У тебе в цій сфері можуть бути величезні успіхи. Я в це вірю! – здивована таким пізнанням коханого, ще не зовсім опам’яталася від поцілунку, проговорила юнка.
– Так, я у дитинстві навіть мріяв стати ученим, але щось пішло не так. Та й заробітна плата у них не дуже. Принаймні у нашій країні. – Виправдовує нездійсненні надії та невиправдані вчинки.
– Справа ж не в коштах, а в любові до діяльності. Тому в тебе ще є час, багато що змінити в цьому житті. – У хвилини душевного розчулення Ліза підтримує як може, свого супутника долі. Не відомо, що впливає на цих двох, але очевидно те, що розуміння світу перевертається з ніг на голову.
– Так! – засмучено мовив Любомир. – Все, що можу зробити, залежить тільки від мене. А ти чимось захоплюєшся? – юнак теж хоче більше дізнатися про кохану. Уже скільки часу спілкуються, а ще й досі майже не знають нічого один про одного.
– Так, у мене теж була своя цікавинка, але, мабуть, як більшість підлітків, відмовилася від мрій заради популярності, бо кому ж сподобається зануда-ботанік? – дівчина із ностальгією згадує про хобі.
– Ботаніка? Ти що, й справді, захоплюєшся рослинами? – дивується Любчик.
– Було діло. Я, звичайно, шукала себе у різних видах діяльності, але найбільше обожнювала рослини та книги. Щобільше, вірила, що якщо читати кімнатним квітам книги художньої літератури, то рослини будуть краще рости, як діти. – Ліза копирсається в спогадах.
Хлопець обрав позицію мовчанки. А кохана заглиблюється у роздуми. Дивиться десь у далеч, так, ніби сповідується сама собі й більше нікого біля неї не має:
– Ти знаєш, у мене була ціла колекція незвичних рослин. Хотіла створити галерею, власний ботанічний сад, щоб відвідувачі раділи красі та ароматам. Хотіла зібрати найнезвичніші рослини світу. Але… але… – з очей полилися невидимі сльозинки. – Але одного дня, повернувшись додому після пошуку незвичного читання цікавенної книги, люблю ховатися у закинутих будівлях і насолоджуватися читанням, не знайшла своїх рослин. Як виявилося, мама не вірить у мене й мені, і того разу думала, що я пропадаю з друзями. Тому розгнівалася і повикидала на смітник всю колекцію. І не шкода їй було, – тремтячим голосом розповідає, що ж спонукало до змін у поведінці.
– А ти…? Ти що не заперечувала її дії? – цікавиться розгублено Любко.
– А ти як думаєш?
– Знаючи тебе, не повірю, що просто здалася! – Любомир не може зрозуміти, як так легко можна розтоптати мрії.
– Спочатку, звичайно, намагалася довести свою правду та захистити захоплення. Але все виявилося марно. Мама ніколи мені не вірить.
– Можливо, можна було врятувати хоча б половину рослин? – недорусал не може зрозуміти, чому Ліза не боролася до кінця.
– Ні, все марно. Та і я опустила руки. Так, спочатку була злість, потім образа, а зараз байдужість. Не знаю, чи зможу коли-небудь пробачити їй цей вчинок. – У дівчині говорить образа та почуття несправедливості. – Ось після цього я й стала такою, як зараз. Вона ж постійно говорить, що я дружу не з тими, багато гуляю, палю та п’ю алкогольні напої. От я й вирішила, що буду слідувати матусиній правді. Тому більше не читаю і не хочу навіть дивитися на всілякі рослини, хоч багато про них знаю. Закопала талант у землю, так би мовити. На цьому й закінчилася хороша дівчинка Ліза. Шкода мені лише бабусю, яка завжди мене підтримує. Вона безмежно переймається через мою бешкетність. Не розуміє, що ж зі мною відбувається. Я так і не спромоглася розповісти своїй дорогій бабусечці, що мама зробила з усіма моїми квітами. Сумую за бабцею. Коли заберемося звідси, то обов’язково в першу чергу навідаю її. – На юнку нахлинула ностальгія за рідною людиною.
Любомир, щоб якось підтримати кохану, обійняв обережно за плечі. Не відпихалася. Положила голівку на плече. Запанувала нетривала тиша. Підтримка один одного у складні хвилини – це і є один з елементів щирого кохання.
– Ну, що ж! Далі вирушаємо за сіллю та цілющим болотом для нашого Кита! – констатувала факт Ліза, намагаючись зібрати себе до купи, щоб, нарешті, здвинутися з місця та вирушити за потрібними елементами.
– Тільки в що ж ми його наберемо? Допоки донесемо до місця призначення, то уже не буде нічого, вода – це така річ, що поглинає усе. А нам потрібно принести, хоча б жменьку цілющого болота та солі, – замислився юнак. Розчарований подіями, що штормом насуваються на них. Втомилися, а ще навіть пів дороги не подолали до мети. Оце тобі й обрані...
– Знайдемо щось із того, що викинули люди, – не вбачає проблеми у цьому питані дівчина. Домислила і додала про всяк випадок для пояснення: – Тобто якусь місткість.
Все ж попри слабкість у тілі та численні травми ці двоє вирушили до Мертвого моря, щоб наблизити себе ще, хоч на декілька кроків до повернення додому. Дельфін-талісман вказує дорогу, коли його запитують, у який бік пливти: вправо, вліво, назад, вперед. Своєрідний компас. А дельфіни друзі-помічники допомагають якнайшвидше припливти до потрібного пристанища. Навряд чи самі впоралися б із сотнями кілометрів підводного простору.
Цікавість наповнює сутність недорусалів. Хочеться якомога більше дізнатися про красу світу Океанії. Із захопленням намагаються не упустити із поля зору нічого незвичного.
Дельфіни роблять обраним своєрідну мандрівку по величних місцях Світового океану. Розповідають про безпечність і, навпаки, небезпечність різновидів істот, що трапляються на шляху. Пливти до потрібного місця не дуже близька дорога.
– Зупиніться, будь ласка, тут! – попрохала Ліза.
– Щось не так? – юнак не второпав, що відбувається.
– Ні-ні, все добре! Просто хочеться поплавати трішки серед он тих рифів. Ти тільки поглянь, якого кольору там вода! – із захватом проговорила дівчина, вказуючи на омріяну місцину.
– Так, красиво. Ну що ж, й справді, нам потрібно відпочити. – Любко погоджується з коханою, даючи їй можливість трохи повеселитися серед краси й, таким чином, зняти, хоч трішки емоційну напругу.
– Пливімо зі мною, Любчику! Мерщій! Наздожени мене! – грайливо юнка намагається спонукати засмученого хлопця до гри.
– Ну, гаразд! Сама напросилася! – ринув щодуху за дівчам.
Все ж спіймав. Загорнув у обійми, пригорнув до себе скільки є сили. Ніжно шепоче на вушко коханій:
– Тепер не відпущу! – пестить губами її мочку вуха.
– Тільки не відпускай! – Ліза піддається спокусі.
Ці двоє, як маленька полуничка серед великої миски, мають вигляд серед контрастного переливання світло-блакитної з темно-синьою водицею, які, як малюнок на торті, доповнюють барви води.
У такому спілкуванні не зчулися, як один з дельфінів покликав у дорогу, адже, окрім часу, якого обмаль, ще й варта підводна сновигає у їх пошуках.
Перекусили щось їстівне, те, що порадили провідники, та продовжують подорож до Мертвого моря.