8 (частина 1).

8.

Дівчина розплющила очі першою, здивовано, непорушно, розглядає все довкола. Тільки зараз чомусь помітила красу каюти. Незвично простора, така собі звичайнісінька кімнатка. Прилад, який люди називають столом, стоїть ліворуч кімнати. Витесаний зі скелі та прикрашений різноманітними невеличкими розкришеними мушлями. Чотири стільчики теж витесані на той самий манір. Праворуч від стіни розміщено чотири двоповерхові ліжка, мабуть, щоб місця займали не багато. Виготовив їх майстер із кісток велетенської рибини та такої ж за розмірами мушлі. Навіть поручні й драбинки змайстрував, щоб тільки родині було комфортно. Русалія із водоростей зшила ковдру, бо русалам теж холодно буває та й для краси не завадить. З боку від вікна непорушно стоїть крісло-колиска, зроблена із велетенської мушлі, у якій колись красувалася перлина. Один великий риб’ячий череп слугує за шафу з поличками, а менший – за тумбочку. Перлина – це маленький пуфик, біля мушлі-стола, на якому зберігаються русалячі прикраси. Над ним висить дзеркало, мабуть, дісталося від колишніх власників, із металевим обрамленням. Стіни вправно, як і круглі два вікна, обладнано маленькими паличками коралів, які господар зв’язував між собою водоростями. Підлога оздоблена різнокольоровими камінцями. У світі людей цей матеріал був склом, а вода з часом вимила гострі кутики й утворила гладенькі різнобарвні камінчики. Навіть картини цього майстра – це особлива річ, адже він із розбитих відходів мушель, камінців, піску – зумів виклеїти під водою силуети риб, коралів, русалів. Навіть портрет Посейдона є, але розміщений у кутку кімнати, від гріха якомога далі. Зацікавлено милується інтер’єром.
Несподівано почула голос господині, що уже поралася по господарству, готуючи щось смачненьке для своїх чад: 
– Усю цю красу зробив мій чоловік. Він у мене майстер на всі руки. Талант до всіляких вигадок має неабиякий, – засмучено промовила Русалія.
– Так, неповторна краса, – додала аби не мовчати Ліза.
– Тут раніше стояли меблі із дерева, але у воді вони не довговічні, тому прийшлося замінити. Але й так дуже красиво та затишно. Це моя одна з кращих згадок про Форкія. Він робив усе, аби тільки нам було добре.
Щоб розвіяти ностальгію у розмову втрутився Любомир, який теж уже прокинувся та думав про щось своє:
– Дякую, що дали притулок нам. Але я хочу взятися відразу до справи. Розкажіть, будь ласка, з чого розпочати мандрівку?
– Гаразд, якщо ти, хлопче, наполягаєш. Я розповім, потім нагодую вас, як слід, а далі в путь. – Спокійним тоном сказала Русалія. Залишила свої справи та вмостилася на стільчику біля обраних.
Непрохані гості зосередилися на русалці, аби не пропустити жодної деталі оповідки.
Господиня розпочала поступово пояснювати план подальших дій:
– Вам потрібно зустрітися із чаклункою, що живе віднедавна, тобто з тої пори, як забрала собі це судно. Вона живе у кораблі, з дуже красивою назвою “Британник”. Цей лайнер настільки сподобався відьмі, що вона без сорому та краплі співчуття потопила його, а людей, які загинули там, зробила своїми рабами. З цією підступною рибиною потрібно бути дуже обережними. Ніколи не знаєш, чого очікувати від такої як вона. Але вибору у вас іншого немає, бо тільки Моргана знає, як врятувати наші світи.
– Що ж нам робити? Як потрапити до чаклунки, дізнатися всю правду та ще й втекти від неї? Це запитання з непростих буде! – озвалася Ліза до юнака.
– Поки що я й сам спантеличений такою безвихіддю. Оце так втрапили в халепу! – констатує факт. – І навіщо нам був здався тільки той будинок з химерами? Зараз десь тусили б з друзями й все у нас було б окей. Пробач мені, Лізок, що вплутав тебе у цю трясовину подій. Тепер мусимо йти до кінця.
Врешті, Русалії набридло дивитися на безглузді скарги цих двох, тому поквапить якомога швидше розібратися із думками й, нарешті, розпочати діяти. Адже руки опустити, змиритися, сказавши, що ми приречені та нічого не можемо вдіяти – це найлегше зробити, а потім картати себе тим, що був шанс, а ми його просто проморгали. Ось це може кожен! А от вистояти, пересилити себе та перемогти свої страхи – одиниці. І нехай увесь світ зачекає, допоки ці двоє зберуть свою силу волі в кулак та почнуть діяти.
Потрібно вирішувати якомога швидше, адже часу обмаль. Тим більше, що вас розшукують. На превеликий жаль не можу провести до чаклунки. Я не самовбивця, перепрошую за таку відвертість. У мене ще двоє русаленяток маленьким і їм потрібна матір, а від цієї істоти ніхто не повертається. Тому у вас, мої дорогенькі гості, є два вибори: або навіки залишитися у нашому світі й не з найкращим подальшим майбутнім, або знайти та пройти шлях обраних. Кажуть, що ця Моргана запрошує всіх, а з особливих робить статуї, щоб навіки замкнути у своїх володіннях. Ну гаразд, про це потім. А зараз я домовилася із двома рибками. Вони відведуть туди. Тільки будьте, будь ласка, обережними, бо від вас, обрані, залежить життя цілого королівства. – Повернулася до Любчика та Лізи спиною та гукнула десь у бік сусідньої кімнати:
– Ходіть сюди! Ми уже чекаємо! – кличе до себе двох дивних рибок. Промовила уже до обраних: – Це Неонові рибки*. Людям ще далеко до повного дослідження Океанії. Цьому різновиду уже не одне тисячоліття. Однак наші жителі задоволені, що є ще місця, куди не може осягнути людське око.

*Неонові рибки. Ще нещодавно людство нічогісінько не знало про цих красивих створінь, допоки команда дослідників-дайвирів не наткнулася на цей різновид випадково, коли споглядали за акулою. Вид рифових рибок, які полюбляють жити на глибині близько сто двадцяти двох метрів. Неонові рибки не звичні, бо мають красиве яскраве забарвлення та мешкають у суцільній темряві у рифах, які ще мало досліджені людьми. Дивно, але фактом залишається те, що самці з рожево-жовтими смужками, що й відокремлює їх від самок, оскільки ті забарвлені в апельсиновий колір і мають однорідний окрас.

Уже зблизька, коли й непроханим гостям стало до снаги розгледіти диво-рибок. До юнака та його міледі наближаються двоє самців риб. Вони постійно щось наперебій розповідають. Так, ніби мають язики без кісток, хоч, за звичай, усі холоднокровні мовчазні тваринки, а тут навпаки. Неначе хтось зурочив.
– Такі кумедні, – посміхаючись обізвалася дівчина.
– Так, вони у нас такі. Їм не вірять, бо ніколи не знають, що ж можуть придумати, тому ніхто на них не зважає з охорони. Ці дві бовтушки-говорушки свою справу знають та проведуть, куди потрібно. Тільки намагайтеся з ними не розмовляти, щоб не привертати до себе увагу. У Океанії прислуги не говорять ні з ким. – Попереджає русалка про можливі негаразди, якщо не дотримуватися поради. – Все, в путь! Нехай щастить.
Перед подорожу нагодувала, як слід, потім дала Любомиру та Лізі риб’ячі хвости, щоб одягнули на ноги та два чорних плащі з капюшонами, такі, як у рабів, та строго-настрого заборонила підіймати очі, особливо у воріт брами, яка виводить з міста. Бо охорона вмить все зрозуміє і тоді шансів врятуватися уже не буде. Та й Русалію можуть неабияк підвести під монастир, адже всі добре знають, що лише вона водить дружбу з неоновими рибками. Дехто навіть вважає її дивакуватою, тому після арешту Форкія відмовляються від спілкування. Думають, що втратила глузд після втрати коханого. Шкодують її, хороша русалка, а таке лихо пережила. Як тільки витримала винести важку спокути болю та страждань?
З такими настановами Ліза та Любомир і з двома дивакуватими рибками, що відгукувалися на імена Неон та Неом, попрямували у мандри по просторах підводного містечка.
Такої чудесності й водночас нещастя недорусали ніколи ще не бачили. Красиві споруди з незвичними колонами із різних коралів, які переливалися різнокольоровими барвами. Дівчина, було, хотіла доторкнутися до них рукою, як рибки попередили, що цього робити не варто, адже їхні душі не зовсім мертві, тому для них такі будівництва отруйні. І це будиночки риб. Якщо непрохані гості не хочуть бути спійманими, то краще тут нічого не торкатися. Принаймні допоки не вийдуть із міста. Після цих слів уже не хочеться нічого пестити. Кам’яні замки вражають красою та величчю, а мушлі освітлюють територію міста своїми перлами. Перлини віддають світло і, таким чином, наповнюють місцину яскравим мерехтінням. Усе було б добре, аби не одна незвично-дивакувата річ: жителі цього міста плавають у темних плащах з опущеними головами, так, ніби всі усіх підозрюють незрозуміло в чому. Скрізь панує смуток, недовіра, страх, а у деяких випадках зустрічаємо навіть відчай. І ще багатьох з них, ніби пронизала якась дивна незвична байдужість. Лише одне бажання панує над істотами – отримати свій невблаганний спокій. Для цих душ інстинкт самозбереження понад усе.