7.

7.

Русалія витримала хвилину мовчання, а потім все ж наважилася розповісти про найцінніше з усієї історії. Попри впевненість у тому, що це саме ті обрані, все ж мала пригледітися до них та зрозуміти, чи готові ці гості суші до порятунку двох світів, чи все ж це усе тільки вилами по воді писано. Врешті-решт, зібравши думки та споглядання в один логічний та лаконічний клубочок, продовжує оповідку:
– Є одна дуже не проста справа, яка допоможе врятуватися та вибратися із нашого світу. Пророцтво, якого Тритон боїться понад усе на світі. Тільки воно здатне допомогти усім, якщо, звичайно, це не пусті вигадки язикатих морських істот. Але, попри усі побоювання нинішнього правління, ось воно розпочало свій маршрут до здійснення. Віра, кохана королевича, прокляла весь підводний світ перед тим, як її кинули до в’язниці. Адже не могла напризволяще залишати не виказану помсту за ціну знівеченого кохання. Вона промовила з ненавистю у голосі, стальним обличчям та пронизливим гострим поглядом. Віщувала так, що слова йшли із глибин самісінького спустошеного серця та бурхливим океанічним штормом заповняли все довкола: – Я заповідаю так! Ви, Володарю, зможете позбутися каменя із серця свого, тільки тоді, коли наше кохання буде по-справжньому вільним. Коли особисто Ви благословите нас на шлюб. А закохана пара, що прийде через портал, знайде квітку-корал, який таїть в собі позбавлення усіх гріхів, що Ви коли-небудь заподіювали людям і неважливо чи живим, чи мертвим. Тільки тоді морок зникне, коли раби та прислуги стануть вільними, а портал буде відкрито. А ні, то все так і залишиться нестерпно та болісно для жителів вашого світу. Обрані віднайдуть ключ та врятують цей світ від самозагибелі. Інакше всі потонуть у темряві злоби. Тоді й прийде кінець Океанії, і на цьому місці залишиться лише піщана пустеля з океанічною рідиною.
Звичайно, Володар не повірив дурницям тієї безглуздої історії, бо, й справді, темінь та ненависть лягла каменем на його груди. Як наслідок, було наказано не допустити вашого прибуття у світ води.
Я ще тільки коли вас побачила уже збагнула, що ви це саме ті, хто врятує підводдя від такого прокляття, позаяк кохання здатне перебороти чимало. Не хочу, щоб мої русаленята прожили у таких страхах як зараз, свою вічність. Не хочу, щоб не знали, що таке насправді світло, благодать, щасливе дитинство та успішне майбутнє. За ці триста років я втомилася жити у водяній темниці. Прагну свободи для ваших і наших істот. Порятуйте нас! Благаю! Ми більше так не можемо… Втомилися… – у цій русалці говорить не холодне скляне серце, а почуття знесиленої матері, яка заради кращого майбутнього для своїх русаленяток здатна пожертвувати усім.
Із системою не варто боротися, бо перемогти майже неможливо, але її можна перехитрити. Тільки так головні герої зможуть врятувати не тільки себе, а й цілий всесвіт. У них на все про все залишився лише один підводний місяць, допоки не стали недорусалами на завжди. Позаяк другого шансу не буде і Любомир та Ліза залишаться у світі Океанії навічно, а у дома їх просто оголосять зниклими безвісти, на цьому й закінчиться існування обраних. А світ води з часом зникне назавжди у військових протистояннях, які запрограмовані на самознищення. Ось таке неприємне майбутнє очікує, якщо нічого не вдіяти.
Зараз вони тихо та мирно примостилися на тому лігвищі, де їм вказала господиня корабля. Попри усі негаразди, що звалилися цього дня на них, ліжко із мушлі у їх зріст та підмощені м’якенькі водорослі є найприємнішим завершенням дня. Втома бере своє, тільки настороженість та почуття небезпеки не полишає. Примостилися якомога зручніше на диво постелі та намагаються не думати ні про що, але так не буває, на жаль.
– Мені страшно! Втомилася, – прошепотіла тремтячим голосочком ледь чутно Ліза. Намагається притиснутися, як можна ближче.
– Не бійся, моя кохана, я поряд. Все буде добре. Разом переможемо. Ще не з таких передряг виходили сухими з води. – Заспокоює Любко. Хоч розуміє, що влипли по самісінькі вуха, але вирішив не показувати своєї розгубленості, бо й сам не аби як переймається через безвихідь ситуації. Притиснув дівчину якомога ближче до грудей. Намагається зігріти, попри те, що вони під водою і це зробити не можливо. Пестить її мокре обличчя своїми такими ж руками. Важко стримувати емоції. Кров теплом б’є у скроні. Почуття ніжності захоплює у свої тенета та наповнює від кінцівок нігтиків, що на пальцях ніг, і до кінчиків волосся. Любомир вдихає невпинний аромат волосся коханої, що пронизаний морською безоднею. Здається, що ніколи в житті ще не нюхав нічого приємнішого. Голубить так, ніби окутує її кожен клаптик тіла, аби тільки вберегти свою Лізу від усього, що може непокоїти.
На губи насувається пекоть жаги поцілунків. Усе й так зрозуміло без слів. Дівчина відповідає взаємністю, бо й саму захлинають почуття бути захищеною, хоча б таким чином. Уста торкаються уст коханого. Зливаються у тремтячому поцілунку. Пухкі губи обпікають одна одну, флюїди кохання у поєднані із людською слиною викликають покору та відданість. Дихання глибшає, а серця мають намір вискочити із грудей та податися шукати кращої долі деінде. Здається, що це невпинне дійство триває вічність, але все ж ці двоє у підводному помешканні не наодинці, тому піддатися спокусі шансів немає.
Дівча щосили тулиться до юнака. Намагається забутися в обіймах свого Любчика. Не відомо ще скільки пролежали у пестливих ніжностях, але точно чимало часу. Непорушність окутала обох, кожен думає про своє. Велике щастя уже в тому, що вони разом, вони одне ціле і зможуть подолати найважче. Чи мало, чи багато промайнуло хвилиночок із такої німоти невідомо, але сон та втома взяли своє. Поснули…
Ранок ночі мудріший, тому відпочивши, можна й світ рятувати.