2 (частина 1).

2.

Через деякий час все ж змогли дістатися до помешкання русалів. Пощастило, що шлях був чистий і ніяких загрозливих подій не трапилося. Небезпека була не аби якою, але впоралися. Уже дома здихнули з полегшенням. Такого складного повернення додому в них ще ніколи не було, принаймні, це стосується малих русаленят. Однак, що ж робити далі ніхто гатки не має.
Потрібно якось вибиратися із цього світу вічної води. Мандрівники не тільки себе піддають небезпеці, а й усіх, хто посміє з ними спілкуватися.
– Я хочу їсти. – Ледь чутно прошепотіла дівчина. І тріски в роті не мають уже невідомо скільки. А голод – це така штукенція, що чекати не уміє. Правду кажуть, що на Божому повітрі довго не проживеш. Так що хочеш чи ні, а їжа потрібна всім живим організмам для існування.
– У мене теж таке відчуття, що шлунок до хребта прилип, але нам потрібно зачекати ще трішки. – Відповів хлопець, щоб хоч якось розрадити кохану. Розуміє, підтримка потрібна кожному. У цьому і є основа стосунків.
– Таке відчуття, що вола з’їла б. На скільки я голодна. – Не вгавала. Ні про що інше не може думати. Голову заполонило тільки бажання бути ситим. Та й Любомир давненько про це мріє, але намагається тримати себе в руках.
Русалка ніби чула розмову цих двох, бо уже, приблизно, через хвилин з п’ять принесла щось схоже на їжу. Дітлахи вмостилися за кам’яну скульптуру, що у їхньому помешканні слугує столом. Очікують на початок трапези. Через сьогоднішні насичені події не аби як зголодніли. Байдуже, що їсти, головне, хоч щось.
– Не соромтеся, сідайте до нас вечеряти! – гукнула господиня гостям. – Я приготувала салат із морської капусти та коралів. Знаю та розумію, що люди такого не їдять, але вибачте нам, бо ми тварин не їмо. Це ви там можете поїдати усе, що попаде під руки, а ми ні. Для нас усе, що живе – святе. На таке ми зась. – З докором говорить, адже попри те, що прийняла цих двох до себе в домівку, все ж не довіряє їм. Люди – й цим усе сказано.
– Ми не їмо усе, що попаде до наших рук, леді, чи як Вас величати? – юнака насторожило та водночас розгнівило таке звинувачення. Не бажає миритися. Ніколи не терпів і не планує цього робити. Бути облитим брехнею та брати на себе несправедливість не має намірів.
– Ой, перепрошую, не думала, що вас так це засмутить. – Русалія вибачається, позаяк розуміє, що переборщила із висловленнями.
На такій репліці неприємна розмова завершилася. Повмощувалися за столом, куштують приготовлене диво. Хліб переводити не прийшлося, бо голод не звик вибирати, що краще. У таких справах варіантів багато не має. Бери, що дають та мовчи.
Все ж, попри побоювання отруїтися, їжа побратимів виявилася їстівною і навіть смачною. Мабуть, голод узяв гору. Тим більше, що інших різновидів страв не передбачається.
Цим двом не були дуже раді, але, переступивши через закони заборон світу Океанії, надали їм свою гостинність. Така неприязнь не тільки через те, що вони увірвалися у цей світ нізвідки. Основною причиною є дещо інше. Це те, що люди необдумано причиняють занадто багато горя світові води й навіть не замислюються над цим. Не стерпно звучить, але ми єдиний вид життя, який без жалю нищить собі подібних. У людських головах на першому місця лише ми самі.
Розповідь не залагодилася ще з самісінького початку, але накопичилося багато запитань. Тому мовчати просто не має сили. От і посипалися, як горох із мішка, на Русалію незвичні запитання. Адже прийшов час дізнатися хоча б щось із того, що все ж таки відбувається у цьому дивакуватому світі. І яким боком ці двоє перемістилися саме сюди, позаяк із цього володарювання слідує, що таких світів ще є чимало?!
Ліза наважилася на відвертість і зупинити її уже було майже не можливо. Хотіла дізнатися якомога більше, щоб скласти яскраву картинку із подій, у які вони так необдумано влипли, як у клей.
– Скажіть, будь ласка, Русаліє, чому ми дихаємо під водою? Чому не потонули? Як потрапили у Ваш світ? Де ми перебуваємо зараз? Що це за протистояння у світі води? Чому Ви нам допомагаєте і що буде потрібно зробити на заміну? Це ж усе не даремно? Ви ж не просто так ризикуєте життям заради чужинців? Для чого тут скільки морських військових? Чому люди – це вороги для вас, адже у нас не було ніякої навіть підлої думки чинити нічого поганого? Ми й самі не знаємо, як покинути світ Океанії! Не те щоб лиходіяти тут. Ви нам допоможете? Або хоча б дайте можливість спробувати зробити це самотужки! У мене звичайнісінька паніка, бо потрапили у підводний світ не зрозуміло звідки і як. Не маю бажання залишатися тут назавжди. – Дівчина засипає запитаннячками. Відчай переповнює мандрівників. Все, що накопичилося лізе на зовні. Потрібно з чогось розпочинати, а з чого? Це уже непосильне запитання. Але відомо точно тільки те, що сидіти на місці не варіант, позаяк у будь-який час може стати запізно й тоді будемо вимушені підкоритися обставинам. Цього допустити не хочеться.
– Ану цить! Не скигли мені! Тихо! Якщо не хочеш, щоб віддала вас армії правосуддя. Я певна, що акули давненько нічого подібного не їли. Ви на нашій території, тому правила і запитання мають бути нашими! – розгнівили русалку такі невпинні запитання. Бо насправді вона теж не знає відповіді на більшість із них і сама ледве стримується, щоб не наробити галасу. А тут ще й ця дівка нагнітає й без того складку ситуацію. У цей час потрібно тверезо мислити й ні в якому разі не віддаватися емоціям, бо варта не спить. Якщо їх почують, то лихо буде.
Повечерявши, русаленята весело щебечуть, граючи гру. Діти вони й в підводному світі залишаються ними і не залежно чи це люди, чи русаленята. Важко втримати малечу, коли енергії хоч відбавляй. Шум та гам завжди присутні там, де є дітлахи.
Зненацька у вхідні двері корабля постукали. Господиня, перелякано, вказала пальцем на скриню, куди й сховалися Любомир та Ліза. Попливла відчиняти хід.
На порозі стоїть головнокомандувач військом Океанії та тримає у руках ножик-метелик. Запитав, оглядаючи підозрілим поглядом русалку з ніг до голови:
– Ви, випадково, не помічали сьогоднішнього дня нічого дивного?
– Та ні, нічого! А що трапилося? – вдає, що не розуміє про що йде мова.
– У наших водах з’явилися чужинці. Ми уже з ніг збилися у їх пошуках, а вони, немов під землю провалилися. Але ми ж точно знаємо, що факт проникнення через портал був. Тільки куди могли подітися? Тому будьте обережними. – Тритон повідомив причину приходу.
– Так, звичайно. Дякую, що турбуєтеся про нас. – Русалія погоджується з військовим, щоб не показувати страху.
– Чому це у вас так галасливо? – з підозрою запитує та водночас дивиться на ефект емоцій з боку господині.
– Та це ж русаленята бешкетують, ви ж розумієте?! – ніяково промовила. Не може збагнути, чому він так прискіпливо розпитує.
– Так-так! Я розумію! Пустотливі дитинчата. – Відвинув Русалію та пройшов у кімнату корабля. Оглядовим поглядом шастає у пошуках деталей, що компрометують.
Деона й Ладон ошелешено та перелякано дивляться на захисника законів. Вмовкли так, ніби в рот води понабирали. Бояться вимовити, хоч словечко. Запанувала господиня тиша.
Ще раз провів по кімнаті оцінювальним поглядом. Додав, звертаючись до хазяйки:
– Добрих снів. Будьте обережними і пам’ятайте! При будь-яких неприємних обставинах потрібно звертатися за допомогою до нас. Охорона водоймищ завжди допоможе. І… і нехай малеча поводиться тихіше, бо в нас комендантська година все ж таки. У підготовці до війни – це потрібна справа. Всього Вам найкращого, – пригрозивши русаленятам пальцем, вийшов з помешкання.
Мовив до слуг:
– Тут чисто, потрібно переглянути інші закапелки. Можливо, вони десь там заховалися. Нікуди не дінуться! Знайдемо! Ще ніколи такого не було, щоб від мене дьору дали. І цього разу непроханим гостям це теж не світить! – сердито говорить. З таких емоцій слідувало, що командир до крику рознервований через знахідку та зникнення одночасно. Всі вони дуже горно пам’ятають пророцтво. Тому мають місію зроби все для того, щоб воно ніколи не прийшло в дію.
Тільки коли варта остаточно зникла у пітьмі, русалка тремтячими руками зачинила намертво двері каюти, потім здихнула з полегшенням. За короткий час опитування світовим діячем перед очима пробігли усі найгірші варіанти покарання за покривання злочинців. Нікому не хочеться так безглуздо втратити свободу або навіть життя.
Обернулася та промовила до своїх непроханих гостей зляканим голосом, але з полегшенням:
– Усе, варта відпливла шукати вас далі. Таким чином, виграли ще трохи часу.
Любомир і Ліза показали свої носи із хованки. Налякані та розгублені кліпають очима, дивлячись на володарку судна.
– Що ж нам робити далі? – перелякано промовила дівчина. Юнак обійняв її за плечі, намагаючись захистити від усіх незрозумілостей і жорстокості цього світу. Звичайно, це не дуже допомагає, але все ж краще ніж нічого. Підтримка один одного є невіддільною частиною для хороших стосунків.
– Сідаймо й обговорімо подальші дії, бо я, якщо чесно сказати, не знаю, що ж робити далі, а точніше, як вам чинити далі. Оскільки, залишаючись у моєму помешканні, несете небезпеку для мене та моїх дітей. І тим більше, що й сама не знаю, чи не заподієте ви, люди, нам, русалам, шкоди. Від вашого світу уже чимало настраждалися. Усе норовите щось знайти й не важливо, якою ціною. Головне, щоб вам було добре. А ми гинемо через викиди у наші водойми. Різноманітні небезпечні штуковини тут знаходимо. І де тільки ви їх берете? Людина “розумна”. Ви, людинки, відчуваєте себе богами, але, на жаль, ви не всемогутні. На відмінно від вас, ми хоча б маємо у своєму запасі декілька сил: оживляти після утеплення, керувати водою і розуміти та розмовляти не тільки з істотами свого світу, світу Океанії, а й із жителями інших світів. От, наприклад, таких як ваш. І це ми даємо можливість розуміти нас. Тому сили на першість у нас набагато більше, ніж у людей. Єдине, що нам не дозволяють такими здібностями користуватися. З часів правління Посейдона тут суворі порядки та постійний контроль, тільки це було не завжди. Але про це потім, а зараз берімося до суті.