2 (частина 2).

Повелителька будівлі ще сикнула декілька разів, у знак своєї величності, щось про безвихідь і про неминучу загибель, а потім посунула у своїх справах. Так, ніби випадково сюди забрила привітатися.
– Що ми будемо робити? – запитала Ліза, потім додала: – Ти пробач за те, що я така боягузка. У мене ще з дитинства дві фобії: боюся повзучих гадів, тобто різних там змій, вужів, павуків та я безмежно страшуся висоти. А ми зараз, до речі, висимо на волосині над прірвою. Таким чином, перебуваю у двох стихіях своїх страхів одночасно, – виправдовується перед коханим.
– Все гаразд, адже я з тобою! – Любомир заспокоює себе і свою маленьку принцеску.
Нарешті, пара взяла себе в руки та, вмостившись на стільцях біля столу у розкішній залі, починають збирати думки до кучі, щоб зрозуміти, що має на увазі ця повзуча стрічка.
– Що ж такого ми накоїли у цьому химерному будинку? Що маємо виправити? – роздумує у голос Любко, сподіваючись на підтримку дівчини. Пальці невпинно цокотять по столі своїми пучками, вказуючи на схвильованість.
– Можливо… – зам’ялася у висловленні, – можливо, вона мала на увазі скинуту вазу та розбиту фотокартку? – промовила здогадки в голос Ліза, бо ж нічого іншого не встигли напоїти.
– Може, ти й права, позаяк більше нічого тут не торкалися, але як виправити це? Що маємо зробити? – ніякі логічні думки не лізуть до голови. Лише якісь дрібниці та страх, що сковує тіло та душу.
– Спробуймо їх склеїти? – дівчина, не подумавши, бовкнула перше, що збрило на язик.
– Як ти це собі уявляєш? У нас немає для цього зовсім нічого! – хлопець хвилюється, тому, що нічого не може придумати, а тут ще й кохана щось безглузде говорить.
Ліза винувато подивилася на юнака та підняла, а потім опустила плечі. Це свідчило про те, що вона не знає, як вийти з цієї історії.
Любомир промовив, щоб хоч якось скинути з себе градус напруги та відчаю:
– Добре, спробуймо, але ваза закидана цим бурхливим снігопадом зелені. Назад, поки що я не готовий іти. Я ж не знаю… Може, уже його стільки, що ось-ось вивалить двері та увірветься сюди. – Не дуже оптимістично розмірковує Любомир.
Лізка помовчала трішки, а потім все ж наважилася домислити:
– А може… – вирвалося із вуст випадково. Запнулася у висловленні.
– Що може? Докажи до кінця. Що ти хотіла припустити? Пробач мені, будь ласка, за нестриманість. Я просто панікую, бо не знаю, як нам покинути цю будівлю назавжди. То ж що? Хочу вислухати всі варіанти, – юнак змінює гнів на милість. Лагідно намагається прислухатися до думки співрозмовника. Розуміє, що сваркою горю не допоможеш.
Лізка продовжує думку, намагається озвучити свій варіант порятунку:
– Можна спробувати якось склеїти чи хоча б скласти розбиту картину! До неї ми ж можемо дістатися.
– Погоджуюся з цією ідеєю, адже варіантів не багато. Тому залишається використати й інші спроби. Тому в перспективі у нас не зовсім легка смерть. Померти від зневоднення та без їжі. Такий майбутній перебіг подій мене не дуже веселить. – Любко потрохи здається і, як наслідок, нагнітає своїм песимізмом й так не дуже позитивні обставини.
– Отже, чому ми ще й досі сидимо? – юнка підхопила сказане на замітку та підбадьорює до дій коханого.
Парочка встала зі стільців і попрямували до сусідньої кімнати. Тільки яке там попрямували. Позаяк таке пересування не можна назвати швидким. Рани від зелених красот та потужного удару дають про себе знати. Кожен крок є пронизаний болем та неабияким зусиллям.
Простір, в якому розбито злощасну світлину, це спальня господарів.
Широке ліжко посеред кімнати – це, мабуть, перше, що впадає в очі, як тільки переступиш поріг цього закапелку, серед білої яскравості лежать чорного кольору маленькі подушечки. Золотаве обрамлення усіх предметів вказує на заможність власників.
Ще однією окрасою цієї кімнати є ну просто величезне вікно, яке неначе відкриває простір в інші світи. Так і хочеться відвідати та дізнатися, що ж по ту сторону прозорого отвору?
Справа від мандрівників шафа, а зліва дзеркало, воно займає, четверну частину стіни. Біля нього столик, мабуть, років класицизму стилю артдеко. Біля ліжка невеличка тумбочка, над якою раніше висіла злощасна фотокартка-пазл.
Шпалери чорними візерунками розписані. Меблі, переважно, виготовлена з дерева.
Ніжні шифонові штори, кольору золота, гармонійно доповнюють атмосферу перебування у казці. Найбільше спантеличує те, що на одній із перестінків написано рукою художника червону, як кров, пишну квітку з отвором для ключика всередині. Ніколи ще закоханим не траплялася на очі така чудернацька рослинка.
Прочинили широко двері та з острахом направляються до центру кімнатки з розбитим знімком. Не знають, що чекає їх у цьому просторі.
– Можливо, повернемося назад? Я щось не впевнена у безпечності цієї кімнати! – з острахом подальших наслідків сказала дівчина. У передчутті чогось жахливого тіло відмовляється рухатися далі. Але дороги назад теж давно немає. “Змія мала рацію, що пошкодуємо, якщо не заберемося звідси вчасно. Звикли гратися зі смертю в хованки, тільки цього разу вона має всі шанси виграти,” – роздумує над скоєним і намагається знайти шлях для відступу. Тільки, якщо вони покинули кімнату, то уже назад будівля їх не допустить.
– Ні, якщо ми вже перетнули цей поріг, то маємо іти до кінця! – сказав як відрізав юнак.
Та й куди відступати? Кроків назад немає. За спиною пустка. Загнані, як звірі в клітку.
Лізка повернулася обличчям до кімнати, з якої вони, тільки що вийшли, й просто остовпіла від страху та водночас здивування. Знов потрібно боротися за життя. Закричала:
– Зачиняй! Мерщій, зачиняй ці прокляті двері! – сполохання у тілі та очах не дає опам’ятатися. Чимдуж схопилася у дверну ручку, але важку брилу заліза не змогла навіть здвинути з місця. Здається, що ці двері обважніли до сотні кілограмів.
Попри нестерпний біль Любко зреагував миттєво. Кинувся допомагати коханій рятувати їхні життя.
Все у вітальній покриває холоднеча. Усе замерзає та перетворюється на велетенську суцільну брилу льоду, ніби огорнуте хурделицею озеро. Стужа обіймає холодним подихом двері і їх здвинути з місця стає важче й важче. Краса блиску та смертельного холоду дихає і дмухає нищівним морозом. Мріючи про потребу людського життя.
– Ну, ну! Ще трішки й ми її здвинемо! – Любомир підбадьорює себе і кохану.
Вчепилися у дверну ручку, як клей-секунда до підлоги, та з усієї сили тягнуть на себе. Стогнуть від безсилля.
– Так, так! У нас все виходить! Ще половина залишилася! Ми зможемо! – раділа першим вдалим спробам Ліза.
– О, хух, ми це зробили! – вигукнув хлопець, коли, врешті, досягли перемоги. Знесилені спустилися на підлогу. Відхекуючись сперлися на стіну.
– А що… якщо ми тут загинемо від холоду?! Якщо у тій кімнаті так холодно, то рано чи пізно цей холод добереться й сюди. Тоді ми просто замерзнемо під кригою. – Дівчина висловлює страшні думки в голос.
– Отже, давай про хороше! – перебив хлопець, хоч хорошого було замало. Намагається не думати про найгірше.
Сили не вистачає, щоб піднятися та боротися за життя. Уже не хочеться пригод, окрім якомога швидше повернутися додому. Загорнутися у теплу ковдру та куштувати маленькими ковточками бабусине какао. І ніколи більше не згадувати цього химерно-дурнуватого будинку з усіма його кімнатами, що втілюють у дійсність якісь безглузді погодні стихії. То чого ж чекати у цьому просторі?
Думки кружляють нищівними павутинами, бо потрібно перебрати й інші варіанти для втечі. Тим більше, що назад дороги немає, тому залишається тільки вперед.
– Підіймаймося та спробуємо скласти до кучі ту фотокартку, що ми розтрощили. Може, хоч вона зможе дати, якийсь шанс на порятунок? – Любко намагається триматися стримано. Шукає варіанти з безвиході.
– Так, ти правий, потрібно хоча б спробувати це зробити. – Дівчина взялася підійматися із підлоги та йти до місця, де було скоєно “злочин”.
Приблизно через пів хвилини уже вдвох сидять на колінах та намагаються допетрати, як повернути назад зруйновану світлину. Але нічого з цього не виходить. Як не частина не підходить, то не вистачає чогось.
Ліза взяла до рук найбільший шматок – несподівано будинок затрясся так, неначе ось-ось звалиться у ту прірву, яку вони бачили у попередній світлиці.
– Що це відбувається? Я не розумію! Любомире! – кричить налякана леді.
– Лізо, візьми мене мерщій за руку! – протягнув свою долоню. Вона міцно вхопилася, аби тільки залишитися поряд. Аби не самій, бо ж самій точно амінь присниться. Безлад стихії змішав думки в голові дівчати.
Юнак пригорнув маленьку боягузку до себе. Притулилися один до одного, закриваючи руками голову від меблів, що падають. Скрутилися клубочком. Очікування завершення землетрусу, здається, триває вічність.
– Тільки будь поряд, я благаю тебе! Будь поряд!!! – скавулить налякане дівча.
Любко пригорнувся до коханої ще ближче, вказуючи на те, що зможе захистити.
Через декілька хвилин після початку стихійного лиха, воно несподівано зникло так швидко, як і з’явилося. Сама природа не дає можливості розпочати вихід із лабіринту невдач.
Після завершення цього трясовиська пара ще декілька хвилин сиділа непорушно, в очікувані нових поштовхів або подій. І врешті-решт, вони все ж таки настали.
– Що це? Дивись! – Лізка показує пальцем на стіну. – О, Боже! – гнітючий страх не дає перепочинку.
– Вода! Тримай мене міцніше за руку! – все, що встиг вигукнути Любко, перед тим, як їх накрило нищівною океанською хвилею. Вона вивалила стіну та рушійною силою, з шаленою швидкістю наповнює простір.
Рідина нахлинула велетенським потоком, що, здається, ніби дамбу десь прорвало, або водоспад своєю могутньою течією зніс усе на своєму шляху. Меблі трощить так, неначебто корабель розвалюється на міленькі частинки від великої та міцної льодини айсбергу.
Все трапилося настільки швидко, що ні Ліза ані Любомир не встигли навіть опам’ятатися, як уже їх знесло потоком. Не відчувають підлоги. Вода заполонила все, куди тільки змогла налитися. Повітря закінчується, а нового немає де хапнути. Що значить одне слово: “тонути”. Мозок не усвідомлює того, що відбувається навколо. Здається, ще мить і назавжди втратять почуття реальності.
“Повітря! Повітря! Дайте мені повітря!” – свідомість благає, хоч один шанс на порятунок, але марно. Милість відмовляється брати ініціативу до своїх рук. В очах потемніло… Останнє усвідомлення, що це кінець, промайнуло та згасло, як вогник сірника.