2 (частина 1).

2.

Прокинулася Ліза. Спочатку навіть не второпала, де вона і що відбувається. Нестерпно болить усе тіло. Здається, що воно не бажає слухати власника. Розплющила повіки, а потім знов їх закрила. Декілька секунд полежала у стані спокою. Сподіваючись, що усе просто сниться. Але ж ні, щось все ж таки у цьому сні є не так.
– Що таке, блін! – якесь листя затуляє обличчя та сковує руки й ноги. Відкрила повіки, все навколо зелено. Кімната заповнена, якоюсь дивною рослиною. Роздивляється невідомість розростання флори. Можливості пошевелить руками чи ногами немає, ніби прикована до цегляної споруди.
Цю рослину не важко розпізнати, бо ж вона відома своєю властивістю: рости догори сплетінням, що дає можливість стати улюбленицею серед любителів декоративної флори. Нею прикрашають балкони, стіни й навіть будинки, щоб приховати хиби й додати живої краси в інтер’єр.
Тільки цього разу плющ* не слугує прикрасою чого-небудь, а є ув’язнителем непроханих гостей. Бо ж непотрібно пхатися туди, де вам не раді.
Своєрідні зелені килими огортають кімнату від підлоги до стелі. Вбивча чарівність.

*Плющ завдяки присоскам на ліані можуть дістатися навіть найвищих вершин споруди. Листя темно-зеленого забарвлення. На стеблі ростуть, так неначебто зайняли чергу десь у магазині, почергово. На зміну старим листочкам виростають молоді, між собою їх легко розрізнити. Мають найчастіше п’ять або три розгалуження на одному листку та дивні білі прожилки по всій довжині. Цей різновид флори є домівкою для різних видів комах, адже має у своєму арсеналі чимало нектару, може рости, в яких завгодно ґрунтах, окрім торфу. І на додачу до опису, плющ ще й згадують у легендах, казках, поезії й прозі тощо.

– Любомире! Ти де?! Що коїться?! – в голові промайнуло чимало слів-дурниць і думок, що віщують біду. – Любчику, Любко, Любомире!!! – губи ледь чутно шепочуть. Важко вимовляти слова, голос неначе скувало. Намагається вигукнути якомога голосніше, але даремно. Шелест листя затьмарює будь-який шум, окрім свого.
Роззирнулася по кімнаті, на скільки це дозволяє полон голови. Згадала, що в кишені є ножик, її улюблена іграшка і засіб для самозахисту. Не зрозуміло чому, але Ліза має пристрасть до таких гострим штуковин та й у побуті не буде зайвим. Завжди намагається так пояснювати допитливій челяді, бо ж справжньої причини дивакуватого захоплення, як для дівчини, вони не збагнуть.
Намагається дотягнутися до інструмента захисту, але це вдалося зробити лише за разом третім, нестерпно болять руки. Удар невідомої хвилі дався в знаки. Стіна виявилася неабияка тверда. Ще й рослинка уже залишає сліди присутності у формі ран він джгутів.
“Ось так, ще трішки…” – дорізає декілька останніх стеблинок, щоб все ж звільнитися від краси плюща.
– Ой, ум-м-м… – десь неподалік почувся стогін хлопця.
– Любчику, ти де?! Я зараз! Я швидко! Ти зачекай на мене! – шукає очима, де може бути коханий. Вмовляє себе рухатися швидше, щоб не залишитися навіки в цій рослинній пастці.
Ось... нарешті... вільна... Але непотрібно гаяти ані хвилиночки. Вирушила на пошуки побратима по нещастю.
Знайшовши очима юнака, що намагається пошевелиться, але через біль та скованість у нього це погано виходить. Ліза розгребла руками листя та взялася розрізати ліани.
– Ти як? Живий! – допомагає піднятися коханому.
Любко не проронив жодного слова, лише кивнув головою у знак того, що все добре і він у нормі.
Після звільнення непрохані гості подалися оглядати іншу кімнату, щоб знайти, хоч якийсь вихід із цієї будівлі. Розуміння скоєного приходить запізно.
У новому просторі ніякого натяку на рослинність немає, ніби перемістилися у зовсім інакшу місцину. Дівча і хлопчак обережно, з острахом, примостились на стілець. Розглядають розгублено частиночку будівлі.
– Що ж це таке? Скільки це ми пролежали тут? І як уже довго перебуваємо у цьому будинку? Чому в цій кімнаті немає флори, а в минулій нею аж кишить? Звідки вона взагалі взялася? – Ліза говорить вголос, щоб, можливо, хоч коханий зміг дати цьому якесь пояснення. Але марно, позаяк пояснень не було.
Вони пролежали після нищівної хвилі та болючого удару лише декілька годин, у повній непритомності. Тоді уже дім розпочав свою війну щодо захисту території від таких шукачів пригод як ці двоє. Тож даремно зараз скаржитися на нерозуміння ситуації, якщо самі затіяли цю боротьбу.
– Я не знаю, що це таке, але розумію точно тільки те, що нам потрібно звідси вибиратися. – Любомир підсумував усе, що було сказано раніше.
– Можливо, через вікно? – юнка дала собі волю подумати про такий варіант відступу. Додала трохи помовчавши: – А якщо… – увірвалося з уст.
– Що якщо? Якщо те, що й з дверима? – закінчив думку Любко.
– Так, я це й маю на увазі, – підтвердила здогадку. Далі промовила:  – Думаю, що потрібно все ж спробувати. Я це зроблю, – дівчинонька набралася сміливості на такий екстремальний вчинок.
Підходить до вікна, розчиняє його. Все вдалося, бо з легкістю дерев’яна віконниця розчахнулася. “Супер! Ми вільні!” – подумала на радощах. Тільки те, що там бачить, точно не приносить захоплення.
Волосся розвіює вітер у всі сторони, він грайливо дражниться з усього того, що може висіти над прірвою. Вказуючи на свої привілеї господаря обставини.
Ліза із невимовною швидкістю зачиняє вікно. Мовчки повертає обличчя до юнака. Мовчить, тільки великі здивовані та злякані очі виплескують слізки. Розпач накриває з головою, як ковдра у пору холоднечі. Солоні краплинки котяться так, ніби хтось нерозумний відкрив кран з водою і пішов у невідомому напрямку. Стоїть закам’яніло.
– Що…?! Що ти там такого побачила?! Що…, Лізо, що…???! – хлопець витріщився на дівчину, не розуміючи, що ж все ж таки там відбувається такого, що до істеричного стану могло налякати обраницю?
– Прірва… – ледь чутно промовила. Голос сковує страх та усвідомлення безвиході. Тіло тремтить, як простирадло на вітрі.
– Що? – не второпав з першого разу, глухо перепитав:  – Яка прірва? Ти про що? – встає зі стільця, щоб на власні очі переконатися. У голові не вкладається таке безглуздя, тому потрібно збагнути справжність промовленого. Позаяк можна повірити у таку дурню.
Любомир підійшов до вікна і, було, хотів його відчинити, як іззаду кохана обійняла його. Таким чином відтермінувала намір. Перемкнув увагу на заспокоєння дівчини. Обернувся, притулив до своїх грудей. Полонив у обійми.
– Мені страшно, Любчику, що ми будемо робити? Помремо? Я не хочу! – шепоче перелякано дівчина та намагається якомога сильніше утиснутися у тіло хлопця. Так, ніби ось-ось зіллється з ним воєдино і вони стануть одним цілим. Тільки смерть зможе їх роз’єднати, а може, і вона не буде вправі цього зробить.
– Заспокойся, все буде добре. Це я тобі обіцяю. Ми обов’язково… – підняв голову коханої так, щоб дивитися їй прямісінько у вічі. – Ми обов’язково звідси знайдемо вихід. Лізко, чуєш! Ти тільки вір у нас! – юнак переконує кохану у тому, що й сам не знає напевно, а про себе думає: “Мені теж страшно, сонечко, якби ти тільки знала, що я не знаю, як ми будемо вибиратися із цього проклятого будівництва. Але я сильний, адже хлопець і тому даю собі слово, що все буде добре”. – Тільки куди ж подітися, якщо не йти вперед. Дороги назад уже не існує. Тому тільки прямо. Не скажеш же ти своїй дівчині, що звичайнісінький боягуз як і всі інші, бо який же ти чоловік, тоді ти просто нездара, що кидає слова на вітер. А Любомир не такий і таким ніколи себе не вважав.
– Ти стривожений? – роздуми перервав голос коханої. Витягнула із простору страху.
– Ні, просто роздумую, як ми будемо покидати цей прихисток химерності, – виправдовується.
Любко обійняв ще міцніше свою Лізку. Поцілував у чоло. Шепоче, заспокоюючи більше себе думками переконань, ніж обраницю:
– Все буде добре, ми обов’язково покинемо це місце!
Пестить її довге, м’яке, золотисте волосся. Ніжність та почуття захищеності охоплює душу. Від таких відчуттів тепла та турботи стає спокійніше, але все ж сльози час від часу дають про себе знати, контролювати їх потік складно. Здається, що це злива запустила свої дощові краплі в дію. Чорні смуги туші перемішані із солоною водою стікають по обличчю, залишаючи за собою чорні доріжки хвилювань, відчаю, страху в історії без виходу.
Щоб якось зняти напругу та почуття безнадії, Любомир цілує свою улюблену красуню. Так ніжно, пристрасно і палко зливаються уста двох ще зовсім юних, але водночас уже багато в чому досвідчених людей, бо в таких родинах, у яких живуть ці двоє, рано змушені навчатися самостійності.
Губи притуляються один до одного своїми м’якими та пухкими клітинками тканин. Від таких почуттів та відчуттів перехоплює подих. Зімкнені повіки відображають спокій та трепет ласки обнадійливого почуття благополуччя. Долоні хлопця пашать від гарячих щік Лізи, що ще більше додають почуття хвилювання нестримного та невідомого раніше почуття шалених пестощів.
– Ну що…? Даваймо звідси якось вибиратися? Я кохаю тебе! Ти моя квіточка, моє сонечко, моє життя! – шепоче юнак, тулячи свої уста до дівочих уст.
– І я тебе кохаю! Так, нумо спробуймо… – так само тихо промовляє, ніби боїться, що хтось може почути. Здається, що то не закохана перелякана пара шепочеться, а листочки розмовляють з деревом, розповідаючи про свої сподівання та плани на майбутнє.
Ідилію спілкування обірвала та сама змія, що приповзла подивитися чи ще тут ці двоє. Ці, що не вміють слухати чужі поради та попередження, а потім не знають, куди ж подітися, адже шляху назад уже не існує. Є лише крок вперед. Оскільки гру уже розпочато, а ці двоє ще не пройшли навіть першого рівня. Тільки доведеться подолати чимало, якщо, звичайно, є бажання вижити.
– Я попереджала, с-с-с! Вам кінець, с-с-с! – сичить невпинно володарка дому: – Вам кінець, с-с-с! Виправте скоєне і лише тоді, можливо, буде шанс на порятунок, с-с-с!
Шукачі пригод витріщилися на цей шнурок отрути. Не до кінця розуміють, що має на увазі ця тваринка. І чому причепилася до них. Що ж вони мають виправити, якщо нічого страшного не скоїли?
– Я боюся! – Ліза вчепилася в тіло хлопця.
– Все буде добре, не бійся, – обійняв у відповідь, намагаючись не давати “опустити рук” коханій, говорить, щоб заспокоїти: – Вона нам нічого не зробить. Якби хотіла вжалити, то давно уже це зробила б, а так, бачиш, ми ще живі.