1 розділ. Дім, що захищається. Початок.

І розділ
Дім, що захищається. Початок.

1.

Прихід до незвично-химерного будинку. Так, чимало часу згаяли аби потрапити сюди. Тільки таким шибеникам як ми, хочеться ейфорійних відчуттів. Загубили в пошуках та мандрівні чимало годиноньок, для того, щоб вдертися у цей незвичний дім. Давненько чули різні домисли про цю місцину. Тому й собі вирішили відвідати її. Не зупинило те, що ці хороми розташовані за парочку сотень кілометрів від нашого місця проживання, але чого не вдієш, якщо кортить бути не такими як інші.
Кажуть, що він проклятий, але я, скажу вам по секрету, давно не вірю в ці казочки. Тому з друзями без вагань йдемо вивідувати страшні цікавинки. Просто кортить потрапити туди, куди багато хто навчіть не наважиться ніколи зайти. Ми особливі й маємо доводити собі та іншим це при кожній вдалій можливості. Якщо не будемо цього робити, то які ми, шукачі пригод?! Не хочеться бути сірою масою нікчемних людей. Потребуємо жити так, щоб не було нудно, щоб мати, що згадати у старості, якщо, звичайно, доживемо до неї. Та, в принципі, кому потрібне життя за межами тридцятиріччя, якщо воно не буде шаленим? “Байдуже на майбутнє! Потрібно жити тут і зараз!” – це кредо наша компашка несе із собою, як рюкзак за плечима.
І ось ми біля дверей. Так, тут і справді незвично, бо зарослі невідомих дерев ледь розступилися перед нами. Але як не скоритися безстрашним хуліганам-підліткам, які володіють нестримним максималізмом та жагою пізнати щось незвичне? Думаю, що має бути весело, а весело – це значить круто. Якщо не впаде дах із цієї розвалюхи, адже, в гіршому випадку, ми маємо неабиякий шанс бути похованими живцем під завалами цього неподобства.
– Ну що ж, мерщій за пригодами! – Ліза випалила для більшої феєричності.
І ось ми тут, три безстрашних особистості, переступили поріг у приміщення невідомості. Та не встигли зайти, як двері зачинилися. Уже химерність дала про себе знати, але навіщо витрачати увагу на якісь там двері? Тільки дурні бояться таких дрібничок.
– Що це було? – запитує схвильовано Лев. Передчуття неприємностей переслідує юнака ще із рідної домівки.
– Ти що боїшся? Оце ти й боягуз! – розсміявшись, проговорив Любомир.
– Ні-ні! Що ти. Я нічого не боюся, – тремтячим голосом пробулькотів Лев.
– Потрібно було не йти, якщо боїшся! Ти у незвичних подіях завжди намагаєшся наполохати! Ще нічого не траплялося, а він уже плаче! – каже злегка роздратовано Ліза, розглядає незвичний інтер’єр покинутої садиби. Уже починає шкодувати, що взяли із собою такого товариша.
– Лізо, я не боюся. Все добре, – Лев намагається взяти себе в руки, хоч у нього погане припущення. Не хотів із самого початку йди у цю хатину. Хлопець хоч і намагається пригнути вище своєї голови у розумінні безстрашності, але до Любомира йому ще далеко, та й темперамент гальмує сміливість.
– Так, тут жили багаті люди! Тільки де ж вони всі подівалися? І як можна було залишити таку красу в самотності? – припустив Любко, ходить по кімнатах та розглядає портрети власників. Спочатку не звертав увагу на занепокоєння дружбана.
Скрипнуло вікно та пролунав звук предмета, що падає, який безжально з гуркотом гепнувся десь із поверхності. Будівлею пройшло відлуння, в якому було, ніби ледь чутні нотки лякливого сміху та плач дитини.
– Що це було? Ви це чули, чи тільки я? – знов скаржиться боягузливий друг.
– Та це просто вітер, а ти “плачеш”. Зберися з силами. Ти ж чоловік чи як?! – уже й сам Любомир не втримався, щоб не висловити думку щодо хвилювань друга.
Лев промовчав, винувато спідлоба зиркнувши на товариша.
– Так, це тільки вітер, бо по-іншому просто не може бути. Будівля тримається на “доброму слові”, тобто ніби має от-от розвалитися, то ж на які звуки слід очікувати! – запевняє інших і себе дівчина. 
Насправді ту версію шуму почув лише Лев, бо Ліза та Любомир чули кожен своє звучання. У дівочі вуха прилинув незвичний грубий чоловічий голос, який сказав, щоб провалювали звідси, адже їм тут не місце. Це звучання було таке, ніби десь скрипнула тополя за вікном. Любко чув, неначебто вітер з рушійною силою трощив останні шибки, що зосталися у цьому занадто химерному домі, але він не з полохливих, тому дав собі слово, що не буде звертати увагу на такі нісенітниці.
Чи то вітер і старі дошки дають про себе знати, чи, й справді, нечисть намагається прогнати зі своїх володінь. Це уже не є актуальним, позаяк цікавість бере гору.
Любомир походжає по просторому будинку і заглядає в кожні двері, що трапляються йому на шляху. Потім зачиняє їх і прямує до інших. Жага побачити якомога більше заполонила розум.
– О, тут ванна кімната розташована. Просто дивовижно! Ці люди мали гарний смак, – зачудовано бубонить, ніби сам до себе.
Ліза теж зазирає у розчинені двері вбиральні. Зі здивуванням зауважує, що коханий має рацію, в тому, що в цих людей, дійсно, чудове відчуття інтер’єрної краси. Навіть у такому закутку будівлі красується намальована чудернацька квітка на стіні, а у непримітному кутку, ніби причарований, стоїть вазон, що має невідому назву. Дівчина хоч і цікавиться різними видами рослин, але такий різновид ніколи не траплявся їй на шляху. “Потрібно буде гарненько пошаритися мережею інтернет, щоб віднайти назву цієї флори. Головне – зафіксувати у пам’яті цю рослину,” – думку гадає.
– Оце диваки! Бур’ян навіть у туалеті жив! І що тільки люди не напридумують, аби додати барв у своє життя. Мабуть, тут існувала щаслива сім’я, бо нещасні до таких дурниць не додумаються, позаяк часу на це не мають! – насмішкувато по-філософськи констатує факт Любко. Впевнений, що він найкращий. Але ж як тут не бути переконаним у своїй крутості, якщо кожна особа тобі про це твердить?! Дівчатка аж мліють за таким парубком. Оскільки і для таких як вона. І для самої Лізки в цей проміжок юнацького максималізму теж є ідеалом цей хлопчак. Ладна на все, щоб тільки бути поряд, от що значить “реклама” або “піар-компанія” місцевих язиків. У цей відрізок зростання та дорослішання вона щаслива, що такий юнак обрав у ролі своєї дівчини її. Частенько буває, що недооцінює себе, а тут такий фарт – стати крутою поряд з ним. Своєрідна взаємовигода: він поряд з красунею, а вона – з найпопулярнішим хлопцем району. Чим не круто?!
Непрохані гості походжають вільно і гордовито по кімнатах. Точно не очікують на небезпеку, що уже снує у передчутті святкування перемоги.
– Яка краса. Тільки де ж поділися власники цього всього надбання? Невже можна так легко відмовитися від власних здобутків та просто зникнути? Мабуть, поспішали, якщо все залишилося на своїх місцях? – сказала юнка, а про себе подумала: “Що ж тут сталося? Як цікаво! Може вони просто зникли?”
– Це життя, дєточка! Ходять легенди, що їх забрали до себе нечисті, за якісь страшні злодіяння! – не вгаває Любомир зі своїми словечками. Вирішив товаришів настрашити ще більше.
Лише Лев іде за друзями й мовчить, бо що говорити, якщо ладен зробити сто кроків назад якомога далі від таких химерств. Втекти та забути про це місце назавжди. Але ж і перед друзями не хочеться проявляти себе як боягуз, тому мусить плентатися слідом.
– Ти чого? Я й не думав, що ти такий боягуз? – кепкує Любко. Взагалі не сприймає хвилювань товариша і вважає, що даремно взяв його з собою.
– Тут так багато пороху і все таке старюче, але й химерно-прекрасне, бо де ще можна побачити стиль класицизму з ренесансом в одному “флаконі”, так би мовити, та нестримне поєднання із сучасною багнюкою, – Ліза зауважила в голос, хоч і не планувала цього робити. Зачудовано сновигає по будинку.
– А ти що хотіла? Тут же ж ніхто давно не живе. Я дивуюся, чому наші мародери-попередники не улізли до цієї, багатої хатинки? Тільки глянь, яка он там ваза. Мабуть, коштує чимало, – Любомир вказує пальцем на старовинний предмет. Таким чином, підтверджує думку Лізи й заодно оцінює коштовність речей.
Любко підійшов та торкнувся антикваріату невідомого віку, на якому красується вишукана оздоба, як волошки у віночку. Приналежність для квітів з дзенчастим гуркотом звалилася на підлогу, ніби сотні монеток розсипалися. На щастя, не розбилася. Шкода ж таку річ псувати.
– Упс, я не хотів. Блін, скільки лахміття, що немає можливості пройти далі. І навіщо було збрентовувати цей весь мотлох? – виматюкався хлопець.
– Ой, дивіться! Дивіться! Це ж змія! Змія! – з острахом та відразою тицяє пальцем Ліза, перелякано репетує.
Й справді, з вази виповзла плямиста красуня та підняла свою голову й, пильно подивившись, засичала до непроханих гостей. Навіює моторошність.
– Блін, що це за фігня?! Я навіть подумати собі не міг, що там живе ця істота! – сахнувся Любко і відступив два кроки назад.
– Зроби хоч щось! Вона ж зараз нас ужалить! – репетує дівка, ховаючись за спину коханого. Понад усе на світі боїться повзучих гадів, а тут пані Зміївна власною персоною. Оце так знайомство.
Повзуча гадина провела вимірюючим поглядом кожного з присутніх, оцінюючи імовірну небезпеку від молодих екстремалів. Просичала людським голосом, щоб уже точно довести до відома присутнім, що їм тут перебувати небезпечно:
– Ви ще пошкодуєте, що сюди улізли. Останнє попередження. Провалюйте звідси геть! Я за вами слідкую! Тут людям не місце! С-с-с! С-с-с! – погрозливо випалила ці слова, а потім поповзла у невідомому напрямку. Так, ніби їм це почулося і ніколи насправді нічого подібного не траплялося. Можливо, це галюцинації?
– Що це за штуковина?! Оце у мене ілюзії! Але ж ми нічого сьогодні не приймали. Я не готовий до таких ілюзій! – тремтячим голосом пошепки промовив Лев. – Кажуть, що тут люди зникають безслідно. Чимало дивацтва чув про цей дім. І навіщо тільки погодився на таку таємничу прогулянку по стежках небезпеки! Не хочу бути одним із тих, кого не знайшли. Я повертаюся додому! – вирішив уже сам для себе. “Якщо друзі планують залишитися, то, будь ласка. Я ще дуже молодий, щоб тут померти!” – роздумує сердитий і нажаханий хлопець.
Лізок не очікувала, що хлопці уміють бути такими боягузами, але виявляється, що все в нашому світі можливо. Якось навіть соромно за поступливість товариша, але, якщо чесно мовити, якби не коханий, то й вона б, мабуть, теж давно пішла геть з цієї будівлі, або взагалі не відвідала її.
– Якщо ти боягуз, то можеш повертатися до мамочки хоч зараз, а ми з Лізусею залишаємося, – вирішив усе за дівчину. Любко випалив обурливо, адже не може повірити власним вухам, що Лев, його вірний приятель, здатен залишити їх на самоті з проблемами:
– Я не планую повертати назад, допоки не дізнаюся для себе чогось екстремального. Не звик боятися якихось там повзучих гадів. – Любомир не здається. Намагається зачепити самолюбство Лева.
– С-с-с! Гадів-в-в! Ми не гади-и-и! Пошкодуєте-е-е! Геть звідси-и-и! С-с-с! – прозвучало, відлунням, сердито та погрозливо з усіх закутків будівлі.
– Ну все! З мене досить! Більше ні на хвилину тут не залишусь! – вигукнув Лев та кинувся втікати, як миші з корабля, забувши про друзів.
– Ти нічого з собою не бери з цієї садиби. Кажуть, що крадії химерних скарбів довго не живуть! – насміхається Любко, в слід “другові”.
Лев вирішив не очікувати на завершення розмови щодо подальших дій. Любомир удає, що нічого не трапилося.
– Досить уже! Це не смішно! Можливо, Лев зробив правильний вибір, що покинув це незвичне місце! – юнка не втрималася, щоб, мабуть, чи не вперше заперечити коханому.
– Ти що теж боїшся? Я в це просто не вірю, що моя безстрашна міс Лізбетта боїться чогось! – юнак перемкнув увагу з друга на дівча.
– Ні, що ти. Не боюся. Тільки моторошно трохи, – Ліза переконує більшою мірою себе, ніж коханого. Здає позиції своєї думки, щоб не розсваритися через дурниці.
– Ти ж сама розповідала про королеву змію, що оберігає це будівництво, а тепер злякалася?! Ну ти й смішна, – хлопець таким чином старається підбадьорити дівчисько і не видати свого зніяковіння, після такого відкриття.
– Так, розповідала, але сама до кінця не вірила в такі нісенітниці, – виправдовується юнка.
– Не хвилюйся. Ми чудово проведемо час, адже тобі так не вистачає феєричних відчуттів. Ось твій шанс! Тільки бери його! – юнак зрозумів, що дівчина не має наміру покинути його на самоті. Задоволений вибором.
– Добре… – змирилася, погоджується зі словами хлопця.
– А за Лева не переймайся, бо йому ніхто не повірить. Запроторять до психіатрії, як попередніх шукачів пригод. А ми ж інші… Ти, мабуть, і про такі наслідки відвідин цієї будівлі чула?! Я ж наслуханий чимало, але зовсім не боюся, нехай буде те, що буде. Все до лампочки… – юнак силується вдати, що зовсім не переймається нічим і йому байдуже.
Ліза, було, щось хотіла зауважити, але Любко підійшов ближче та притулив до себе. Цим жестом розвіює останні сумніви, щодо повернення додому. Заради таких дій готова йти, хоч на край світу. Потонула в обіймах, як у теплій водиці солоного моря. Прошепоче ледь чутно на вушко:
– Ти тільки не бійся! Я з тобою! – продовжує пестити шию коханої своїми руками. Наповнює легені приємним ароматом її волосся.
Якийсь нищівний потяг тягне його губи до її, ніби зриває стиглі ягідки з Лізиних розжарених двох жаринок. Подих наповнюється коханням. Ніжний аромат її шкіри та флюїди нестримної сексуальної жаги беруть гору над страхом. Здається, що нічого і нікого більше не існує на цілому світі, окрім них двох. Хочеться палко вдихати терпкий аромат його парфумів із перемішаним запахом тіла. Уста хлопця тендітно з обличчя пересуваються до шиї, манять своїм слинявим гормональним потягом до чогось досі невідомого, але такого бажаного.
Пестить косу так, ніби легкий вітерець пронизує кожну клітиночку голови. Тіло охоплюють “мурашки”, все навколо завмирає, бо такого блаженства почуттів ще ніколи не відчувала. У тому потязі пристрасті стає байдуже на навколишнє існування. Лізка піддається спокусі та забуває про небезпеку.
За декілька кроків від парочки, щось зашелестіло. Вирвало цих двох зі свого світу та повернуло до сьогодення. Точніше, це щось і була та сама гадина, що й минулого разу. Вона не збирається відступати, адже непрохані гості на її території.
Сичить шерехом, навіюючи ще більшу химерність:
– Ви ще пошкодуєте, с-с-с! – прошмигнула по кімнаті неподалік ніг та зникла десь за шафою.
Ліза злякалася. З неочікуваною силою відскочила з місця, на якому стояла. Руки тремтять, як від пропасниці. Сполоханим голосом промовила:
– Любомире, знов ця гадина тут! Забираймося звідси! Я благаю тебе! – страх повернувся та бере на ура. Не до вподоби спілкування з повзучою.
Юнак хотів, було, щось зауважити, але не встиг, позаяк дівча з переляку, випадково, зачепило тумбочку, над якою висить незвична досить таки велика за розміром фотокартка-пазл.
Красуня-жінка посміхається. Великі сірі очі, увиразнюють зовнішність, у поєднанні з довгими віями та широким лобом, який господиня дбайливо ховає за чолкою. Навіть невеличкий, але кирпатий носик разом з припухлими губками не псують зовнішності. Лебедина шия, яку обвиває ланцюжок з кулоном у формі золотого ключика, доповнюють образ ідеальної леді. Брівки, як тоненькі гусені, що випадково заблукали на людському обличчі.
Для видної жінки має бути й гідний чоловік. Широкоплечий красень з темно-карими очима та чорнявим волоссям, з суворістю споглядає на відвідувачів. Грубі брови й широкий лоб теж є важливим компонентом.
Двоє діточок: хлопчик та дівчинка. Хлоп’яті на вигляд років з сім буде. Схожий на батька, ніби дорослий повернувся в дитинство. На відмінно від брата, дівчинка дуже схожа на маму. Дві косиці бентежно прикрашають дитя.
Світлина-пазл обрамлена золотавими надписами невідомої мови. Ще один дивний компонент картини, на який і Ліза з Любомиром не звернули увагу.
Ось із цього все й розпочалося. Почалася мандрівка та пошук можливостей повернення додому. Чимало небезпеки собі здобули. Неуважність частенько підводить.
Ця, клята, розмазня з гуркотом впала на підлогу та розлетілася на дрібненькі шматочки. Дзенькіт скла стояв такий, неначе скляна багатоповерхівка розвалилася вщент, а цей звук і надалі тривожив мозок. Здається, що ніколи не завершиться гуркіт біди, що навалою пре на непроханих гостей. Не потрібно було лізти, куди не просять, адже незваний гість гірше татарина.
– Закрий вуха і пригнися! – кричить до дівчини юнак, затикаючи обома руками свої прилади для слуху.
– Що???!!!! – тільки й промовила у весь голос, а здалося, що пошепки, й далі залишається стояти нерухомо.
Любомир зробив парочку кроків до коханої та притиснув її до себе, прикриваючи уже Лізину голову від нищівного звуку биття скла. Згорнулися в один маленький клубок, ніби таким чином зможуть сховатися.
Все ж, в якусь миттєвість, на превелике щастя, настала німа тиша. Позаяк після бурі та перед нею панує затишок і спокій. Двоє шукачів пригод уже випрямили статури й стоять нерухомо, не вірячи власним вухам, що ця маячня, нарешті, скінчилися. Оглушені шумом та ошелешені наслідками розбитої світлини. Не віриться, що якась непримітна фотокартка-пазл може накоїти стільки галасу.
Юнак вказує на двері кивком голови у бік порятунку.
Дівча погодилося, показала жестом голівоньки – подалися до виходу. Але, на жаль, двері будівлі намертво зачинені, а про інший шлях вони не знають. Дім відмовляється випускати з полону непроханих гостей. Той, хто робить безлад, має за нього відповісти. У цих двох уже був шанс залишити приміщення без наслідків для себе, але тепер, коли чимало пакості скоєно, дзуськи.
Ліза з усієї сили, що коли-небудь мала, тягне за дверну ручку. Після нищівної поразки, біжить до вікна, але все даремно, адже й воно не піддається людському натиску. Вибратися неможливо. У пастці невідомості. Нервово викрикнула:
– Що робити? Чому вони не відчиняються? – Ліза тягне за все, що може вивести їх назовні. Але марно.
– Давай я спробую! – Любко натискає з усієї сили на дверний відмикач, який, із якогось дива, теплуватий, хоч ніякого натяку на це не має. – Нічого не виходить! – голосно повідомляє, бо вуха ще й досі закладені.
Дівчина вказує жестами, що не чує, що він намагається сказати. Голосне кричання завершується німою тишею в головах дітей. З таким розумінням один одного далеко не заїдеш.
Хлопець підняв палець догори, вказуючи на те, щоб юнка зачекала декілька секунд, а він спробує ще один варіант втечі з цього безглуздого місця. Хоч уже майже всі можливості вичерпані, але надія та прагнення боротися до кінця не покидає ні на мить.
Любко розбігся і з усієї сили уперіщився усім тілом у двері, намагаючись їх вибити, але якась нищівна сила, хвилею, відкинула обох у кінець кімнати. Ліза гепнулася об стіну, а юнак об шафу – втратили свідомість.
Будинок готовий і до такого перебігу подій, бо уже звик до спротиву небажаних гостей. Його кожного разу намагається хтось розвалити. Але ж не все так просто в цьому світі, як може здатися на перший погляд. Закономірність робить свою справу. Якщо ти б’єш – то обов’язково є той, хто захищається.
Уже чимало таких шукачів пригод потрапили у цю пастку. Все їх тягне, на якісь феєрично-нові емоції. Все не сидиться дома біля батьків під теплесенькими ковдрами, бо це ж тільки у молодих голова не на місці. Обов’язково хочеться встрянути, у якусь халепу, щоб потім, було що відбувати батькам.
А що ж дім має робити у цій ситуації? Він просто змушений оборонятися від нахабних вандалів, бо всі хочуть його розграбувати, зруйнувати, спустошити – усе це роблять на своєму шляху “гості” і, як завжди, будівля виграє битву, бо це ж його територія і ніхто не має права порушувати спокій, а тим більше руйнувати будь-що у його єстві. Тому ці двоє будуть змушені виплатити велику ціну за свою цікавість. За все у нашому житті є своя плата.