Розділ 1. Даша

Сьогодні мій перший день в університеті. І я досі не можу зрозуміти, чого в мені більше - захвату чи страху.

Ще рік тому я тільки мріяла опинитися тут, а тепер стою посеред величезного холу з новенькою сумкою на плечі й намагаюся зробити вигляд, що чудово знаю, куди мені потрібно.

Насправді не маю жодного уявлення. Але це дрібниці. Головне - я вступила.

Саме сюди, на факультет економіки та управління, на спеціальність «Економіка підприємства», про яку я могла розповідати кожному, хто був готовий мене слухати. Останній рік школи я вчилася так, ніби від моїх оцінок залежало майбутнє людства. Хоча, якщо чесно, від них залежало дещо значно простіше - чи стану я студенткою цього університету.

Я готувалася до ЗНО вечорами, на вихідних, у транспорті, під час канікул і навіть одного разу на дні народження подруги. За що вона, до речі, досі час від часу мені нагадує.

Зате тепер я тут. Мрія здійснилася. Щоправда, є одна маленька проблема: я тут нікого не знаю.

Моя найкраща шкільна подруга вступила до іншого університету, тому підтримувати одна одну поглядами з останньої парти, як це було в школі, тепер не вийде. Кожна починає своє життя з чистого аркуша.

Я озираюся навколо, ловлю уривки чужих розмов, усмішки, знайомства, які виникають буквально на ходу, і відчуваю, як усередині потроху наростає хвилювання.

Нічого, впораюся. Зрештою, я ж не математику боюся складати. Нових людей точно переживу.

Перші тижні пролітають так швидко, що я ледве встигаю зрозуміти, що відбувається. Університет виявляється зовсім не таким, як я його собі уявляла. Тут ніхто не перевіряє, чи зробила ти домашнє завдання, не нагадує про контрольну і не питає, чому знову забула ручку.

Хочеш вчитися - вчись. Не хочеш - теж твоя справа. Досить доросла система, як на мене.

Десь на другому тижні я вже перестаю губитися між корпусами, запам'ятовую розклад і навіть починаю розрізняти викладачів. Є ті, хто каже: «Це вам потрібно знати», а є ті, після чиїх слів справді хочеться відкрити конспект і записати все до останньої коми.

А ще я знайомлюся з дівчатами з кімнати. Нас четверо. Одна навчається зі мною на одному курсі, дві старші. Спочатку ми обережно придивляємося одна до одної, ніби кожна намагається зрозуміти, з ким їй доведеться жити найближчий рік. А потім якось непомітно починаємо разом вечеряти, обговорювати викладачів, скаржитися на пари й сміятися з абсолютно безглуздих речей.

Гуртожиток поступово перестає здаватися чужим. І саме тоді, коли навчання остаточно входить у своє русло, я раптом розумію, чого мені не вистачає.

Спорту.

Я завжди любила волейбол. Ще зі школи могла після уроків зависнути в спортзалі на кілька годин, а додому поверталася голодна, втомлена, з розпатланим волоссям і таким відчуттям, ніби прожила найкращий день.

Тому, коли дізнаюся, що в університеті є волейбольна секція, навіть не думаю довго. Наступного дня йду записуватися.

Тренер виявляється чоловіком років п'ятдесяти п'яти з голосом, який, здається, здатен перекричати весь спортивний зал. Він розпитує мене про досвід гри, ставить ще кілька запитань і зрештою киває.

- Добре. Дівоче тренування через двадцять хвилин. Можеш залишитися, подивитися.

- А зараз хлопці?

- Так. Ще хвилин десять-п'ятнадцять пограють. Хочеш, покажу зал?

- Звичайно.

Я йду за ним до спортивної зали. І саме там уперше його бачу.

Спочатку навіть не розумію, чому мій погляд зупинився саме на ньому.

Просто біля сітки стоїть хлопець. Високий. Ні, дуже високий. Значно вищий за мене.

Темне густе волосся недбало відкинуте назад, кілька пасом упало на лоб. Широкі плечі, сильні руки, спортивна статура, яку складно не помітити навіть у звичайній чорній футболці. Він рухається легко, без зайвих зусиль, ніби чудово знає кожен сантиметр цього залу.

А потім повертається. І я бачу його обличчя. Темні брови, виразні очі, чітка лінія щелепи, правильні риси й усмішка, від якої я на якусь мить забуваю, що взагалі-то прийшла сюди записуватися у волейбольну секцію.

Ой. Напевно, я навіть перестала дихати.

Добре, що прийшла подивитися на тренування. Тепер можу дивитися на нього скільки завгодно й робити вигляд, що просто уважно стежу за грою.

Саме це я й роблю. Принаймні намагаюся. Насправді стежу переважно за ним.

За тим, як він подає м'яч, як сміється з хлопцями, як після невдалого прийому відкидає волосся з чола.

Нічого особливого. Просто красивий хлопець. Дуже красивий.

Настільки, що я вже встигла подумки придумати йому професію, сімейний стан і приблизну кількість дівчат, які намагаються з ним познайомитися.

І саме в цей момент м'яч котиться просто до моїх ніг. Я дивлюся вниз, потім піднімаю очі. Хлопець уже йде в мій бік. Чудово.

Зараз, мабуть, відбудеться якийсь важливий момент у моєму житті, а я обов'язково згадаю про нього років через десять і буду думати, якою ж була дурепою.

Він зупиняється навпроти.

- Руденька, подаси м'яч?

Я дивлюся на нього. Він усміхається. А я просто киваю.

Оце й усе. Ні дотепного жарту, ні красивого «звичайно». Навіть звичайного «так» не спромоглася сказати. Піднімаю м'яч і подаю йому.

- Дякую.

Він ловить його однією рукою й повертається до хлопців.

А я ще кілька секунд стою на місці, намагаючись переконати себе, що це була цілком нормальна розмова.

Мала. Він назвав мене малою. Чомусь мені це подобається.

Тренування хлопців закінчується, приходять дівчата, і я нарешті згадую, навіщо взагалі сюди прийшла.

Щоправда, перші хвилин двадцять думаю більше про те, що в цьому університеті, виявляється, є дуже красиві старшокурсники, ніж про сам волейбол.

Після тренування дівчата збираються в роздягальні, а вже дорогою до гуртожитку я починаю ненав'язливо з'ясовувати, хто ж це був.

Ненав'язливо - це коли ти робиш вигляд, що тобі абсолютно байдуже, але все одно запитуєш: