Глава 9

Я прокинулася в лікарняній палаті, страшно боліла голова. Біля мене сиділа подруга, яка подала мені води. 

– Ти знепритомніла й вдарилася головою, струсу не має, але буде боліти якийсь час – лікар сказав. Я вже зателефонувала мамі Леопольда, попросила приїхати до лікарні, але не сказала чому, сил не вистачило. – Яніно, звідки в тебе номер? 

– Мені дали його телефон! 

– Але там, у морзі, не він! Сталося якесь непорозуміння, бо там лежить якийсь інший, незнайомий мені чоловік. 

– Як це можливо? – я бачила подив і недовіру в очах подруги. – Але телефон і документи... Ти впевнена? 

– Так, стовідсотково. Треба сказати лікарям, що це помилка. Боже, а що я скажу його матері? – Значить так, я піду спочатку до лікаря, поясню йому ситуацію, а далі будемо думати... 

У мене на душі стало легше, але все ще не розуміла що сталося. У голову прийшла думка. Я дістала зі столу свій телефон, хотіла зателефонувати спершу на мобільний Леопольдові, але згадала, що той тут, у лікарні, і набрала його домашній – ніхто не відповідав. Потім – свій домашній номер. Після четвертого гудка підняли слухавку, і на тому кінці я почула теплий і такий бажаний голос: 

– Алло, це хто? Алло, слухаю вас. 

– Леопольде, це я. 

– Боже, Ірен, що трапилося? Ти де? Не повіриш! Я вийшов з авто, щоб купити тобі квіти... Одним словом, мене обікрали! Поцупили авто, документи – усе, окрім гаманця, він був зі мною. Довелося їхати автобусом. А ти де? 

– Я в лікарні! 

– Що трапилося? Я сотню разів телефонував з домашнього тобі та навіть Яніні, не знав, куди бігти, а телефони мовчать. 

– Лео, довго розповідати. Ти зателефонуй матері та скажи, що вже нікуди їхати не треба. А ще забери мене звідси. 

Продиктувала адресу, закінчила розмову, а потім почала істерично плакати – чи тому, що на тому боці телефону я почула рідний голос, чи тому, що він був живий. А далі провалилася в глибокий сон. 

Прокинулася від яскравого сонця. Поруч сидів Леопольд, він дрімав на стільці біля мене. Я спробувала підвестися, але скрикнула від болю в голові. Чоловік теж прокинувся, протер сонні очі та посміхнувся мені. 

– Мені так шкода, що наше перше побачення було таким, мені так шкода, що ти була змушена пережити це. – То ти все знаєш? 

– Так, Яніна розповіла. До речі, просила передати, що вона мусила поїхати – робота й усе таке. 

– А ти чому тут? 

– Я чекав, поки ти прокинешся, щоб забрати тебе до дому. А ще, знаєш, уся ця ситуація змусила мене переосмислити своє життя. Не хочу більше все зважувати, сумніватися. Життя надто коротке. Ти вийдеш за мене? 

Він витягнув із кишені каблучку, але вона була не новою, а скоріше антикварною. Я не вірила, що це відбувається зі мною, та відповідь давно чекала цього питання. 

– Звісно, так! Я цього чекала ще зі школи, – пожартувала я, а він лише поцілував мене. Цей поцілунок був палкішим від вогню та солодшим від меду. 

– Каблучку віддала мама, після дзвінка й після того, як я все розповів їй. А ще дуже розпитувала про ту дівчину, яка так турбується про мене, наказала не баритися з онуками. 

Уже за годину ми їхали додому, а через три тижні я стала його дружиною. Ми вирішили не зволікати. Весілля було невеликим – лише найрідніші та найближчі. 

Зараз, сім місяців потому, я готуюся стати мамою, а за місяць чекаю з друку свою першу книгу. Наклад лише три тисячі примірників, але це вдалий старт як письменниці та вкладення грошей, що дала Марго. Вона, до речі, була організатором нашого весілля. 

А тепер, після виходу на пенсію, полетіла до Венеції, де відкрила квітковий бізнес. Яніна зустрічається з одним дуже милим хлопцем, та це вже зовсім інша історія…