Глава 7

– Завтра о восьмій у тебе конференція, ти ж не забула? 

– Звісно, що забула, але в мене все записано в щоденнику, збиралася переглянути його вдома перед сном, – відповіла я впевнено. 

Леопольд схвально глянув на мене й похвалив: – Ти дуже правильно робиш! Це дивує мене, бо працюєш тут уже сім місяців, ніколи нічого не пам’ятаєш, якщо запитаю, але завжди всюди вчасно приходиш і голову не забиваєш зайвою інформацією, проте все в тебе так чітко. 

– Усе дуже просто: я записую інформацію на папір, замість того, щоб тримати це в голові. А зосереджена не на тому, що маю робити далі, а на справі, якою займаюся. До речі, тобі теж раджу завести записник чи щоденник, він незамінний, на мою думку, для такої поважної людини в місті, як ти. 

– Ірен, ти ж знаєш, я намагався, але щоразу його десь забуваю, а потім ще на додачу забуваю, що мав зробити, тому краще розраховуватиму на свою голову, або принаймні на твою. 

– OK, я не проти. А тепер, якщо можна, я поїду додому, бо жахливо втомлена й мушу відпочити, завтра  багато роботи. 

– Гарного вечора! 

Їдучи на новенькому авто, яке нещодавно купила, думала про те, як добре в мене складається життя і разом із тим яка я самотня. Окрім Яніни, у мене нікого немає. Ну ще Леопольд, з яким ми стали не лише колегами, але й хорошими друзями, але більше цікавості він ніколи не проявляв. А я, у свою чергу, звикла до нього як до частинки свого життя, чогось буденного. Ми багато часу проводили разом, навіть могли спілкуватися на якісь особисті теми без сорому, але нічого зайвого. Раніше чекала, коли він дасть якусь слабинку, покаже, що відчуває до мене щось більше, бо вірила чи хотіла, щоб так було. Але цього так і не сталося, у якусь мить я припинила на щось сподіватися і прийняла все як є. Навіть пробувала почати стосунки, але від інших чоловіків мене просто відвертало, я гидувала. Можливо, через те, що моє серце завжди належатиме тому, кого я зовсім не цікавила як жінка.  

Я, напевно, так прагнула уваги від Леопольда, що мої бажання почув космос, бо одного ранку, зайшовши до офісу, побачила великий оберемок червоних троянд. Спочатку навіть припустити не могла, що вони призначені мені, але коли прочитала маленький клаптик паперу, що був прикріплений стрічкою до одного зі стебел квітів, була не в собі від щастя. 

На клаптику акуратним учительським почерком було виведено: «Дорога Ірен, сьогодні маю справи у Празі, але прошу про зустріч увечері. Я зволікав багато часу, та більше не хочу приховувати своїх почуттів. Намагався забути, але, як виявилося, це неможливо. Ти снишся мені, марю тобою. Я мало не ігнорував тебе на роботі, намагаючись удавати дружні стосунки, та все дарма, бо серце прагне взаємності від тебе. Увечері заїду по тебе, чекай на мене! Навіки твій Лео!». 

Спочатку декілька хвилин просто стояла, мов укопана, поки із цього заціпеніння мене не вивів шалений стукіт власного серця. Не могла повірити, що це відбувається тут і зараз, та ще й зі мною. Хотілося стрибати до небес і плакати від щастя одночасно, проте не людськими зусиллями я зібрала свої емоції докупи, зробила серйозний вигляд та приступила до роботи. Адже попереду ще довгий робочий день, а я не хочу, щоб всі дізналися про стосунки, які ще навіть не почалися.