Глава 5

Я ще довго мовчки сиділа, просто не могла прийти до тями від зустрічі з Леопольдом. Усі органи всередині зробили потрійне сальто, а серце рвалося з грудей. Він говорив і метушився в комірчині, заставленій книгами та коробками. Знайшов на полиці цукор і печиво, залив окріп до чашок з розчинною кавою. 

А я спідлоба роздивлялася його. За ці роки він змужнів, відпустив щетину, я б навіть сказала, акуратну борідку, вона дуже пасувала йому. Його очі випромінювали життя та втому. 

– Що тебе привело сюди? 

Його запитання перервало мої розглядання, ще мить змовчала, а тоді відповіла: 

– Я повернулася додому після навчання в Празі. Спробувала влаштуватися за фахом у місцеву газету, але отримала відмову, а подруга сказала, що відчиняється магазин. І ось я тут. 

– Так, справи добре йдуть, вирішив відкрити книгарню для тих, хто любить класичне читання. – Зрозуміло. 

Між нами повисла тиша, відчувалася напруга. – Тут такий безлад, бо ми ще навіть не відчинилися, так би мовити, у процесі, – вирішив заповнити тишу Леопольд, але це було якось недоречно, ми обоє від цього ще більше зніяковіли. 

А потім Леопольд глянув на мене – і мене аж жаром обдало: у його очах палало бажання. 

– Ти продовжуєш писати? 

– Так, – автоматично відповіла я, дивлячись йому в самі очі, але там був лише теплий приятельський вогник, і я переконала себе в тому, що просто здалося. – Насправді я майже закинула цю справу, після смерті матері зовсім зникло бажання. 

– Так, я чув, прийми мої співчуття. 

Уся розмова виходила недотепною та скованою. Ніхто з нас не міг відпустити ситуацію. 

– Знаєш, тут не дуже комфортно, я прийшов зарано. Можемо прогулятися і поговорити, якщо ти не проти, – запропонував мені мій колишній учитель. 

Я з радістю погодилася. І справді, гуляючи, я трохи розслабилася, і нам таки вдалося поспілкуватися. 

Як виявилося, справи в Леопольда дійсно були дуже вдалими: він зміг відкрити власне видавництво та друкарню, а також відділ перекладів, до того ж його компанія навіть брала участь у створенні шкільних підручників. 

– Знаєш, Ірино, з грішми приходить відповідальність, а ще ти втрачаєш друзів, точніше, дізнаєшся, що вони тобі зовсім не друзі. Тепер я справді багатий і незалежний, до речі, частково це твоя заслуга, але не про це зараз. Річ у тому, що коли я розширював свій книжковий бізнес, до мене звернувся мій давній друг із пропозицією. Ми поговорили, усе звучало чисто та досить привабливо, ми разом створювали бізнес чотири роки, поки я не дізнався, що я будую, а він грабує. Ми розійшлися, і вже пів року в мене немає заступника, – Лео мить помовчав, а потім продовжив: – Справа ось у чому. Мені потрібен помічник, секретар, асистент, називай це як завгодно, але чи не пристанеш ти на цю пропозицію? – Що? Мені не почулося? 

– Ірино, ти шукаєш роботу, а я – помічника. Чи згодна ти? У курс справи я тебе введу, про оплату домовимося. 

– Але я не маю досвіду! Тим більше, я книгознавець, перекладач, філолог, але ніяк не бізнесвумен. – Ірино, це все не проблема, я знаю, що ти здібна та старанна, а ще я знаю, що в тебе все завжди виходить. Ну а ще мені здається, що сьогодні ми зустрілися не просто так. Загалом, подумай і приходь завтра до мого офісу, там усе обговоримо, – він витягнув із гаманця візитівку та простягнув мені. – А зараз пробач, уже мушу йти, багато справ. Я радий бачити тебе. Сподіваюся, ти приймеш правильне рішення!