Глава 2

Після завершення навчання на вручення диплома з усіх, кого могла очікувати, приїхала лише Марго. Після урочистої частини та моєї промови ми обійнялися як добрі подруги чи як дочка з матір’ю. Марго тицьнула мені до рук пакунок із подарунком та букет червоних лілій. Вона знала навіть про такі дрібниці, це було так приємно, адже я справді обожнювала ці квіти. Майже цілий день ми гуляли Прагою, їли смачні вафлі із шоколадом. Пізніше до нас приєдналася Яніна. – Привіт, щастя п’янить мене сьогодні! 

Я лише посміхнулася на її слова, адже теж була щаслива. Нарешті після шести років важкої праці над собою ми отримали довгоочікувані дипломи. Зараз, здавалося, увесь світ біля наших ніг. Адже могли стати будь-ким, і кожна з нас уже обрала свій шлях. Яніна мріяла повернутися в рідне місто, ще до завершення навчання надіслала резюме в декілька готелів, і буквально вчора їй прийшла ствердна відповідь із запрошенням на місце керівника готельного комплексу «Spa Hotel Imperial». Ну, думаю, нічого говорити не треба, адже помпезна назва вже все сказала. І справді, це п’ятизірковий готель у Карлових Варах, куди приїздять зірки з усього світу, щоб подихати чистим гірським повітрям якомога далі від світського життя та репортерів. 

Моє серце переповнювалося радістю за подругу. Та я не була упевнена у своєму майбутньому, бо так і не знайшла прихистку в Празі, хоча це чудове місто і я щиро обожнюю його вулички та шпилі, але, на жаль, так і не назвала його рідною домівкою. Я прагнула тиші та спокою, а столиця завжди занадто гомінка, занадто шалена, тут постійно снували натовпи туристів. Прага ніколи не спить! Тому, добряче поміркувавши, я прийняла рішення повернутися в Карлові Вари разом з Яніною, бодай не буду сама. З Марго ми вже обговорили цю ідею. Вона була рада це почути, навіть запропонувала пере їхати до неї, а коли я люб’язно відмовилася, то пообіцяла наглядати за мною, що не могло не викликати усмішки.

– А я надіслала документи в місцеву газету, чекаю на відповідь. Можливо, вони візьмуть мене чи журналістом, чи редактором, – вирішила таки похвалитися бодай чимось. 

Яніна мені щиро посміхнулася, узяла мене за руку й промовила: 

– Звісно, візьмуть! Кого їм брати як не тебе – ти закінчила навчання з відзнакою! 

– Якби все так просто… У маленькому містечку завжди бракує вакансій. Якщо там немає місця, то, найімовірніше, я отримаю відмову. 

– Не програмуй себе на погане, серденько, – промовила Маргарита. Її слова звучали пафосно, але вона це сказала щиро. 

Вечір добігав кінця, на вулиці зовсім стемніло. Марго ще годину тому нас залишила, вибачившись, але пояснила це тим, що в неї потяг до Кракова, куди вона зібралася з чоловіком на конференцію лікарів, де він як головний лікар обов’язково мав бути присутнім. Тому вона нас щиро розцілувала, попрощалася та викликала таксі. Ми з Яніною продовжили вечір у Празі, гуляючи містом, багато теревенили про все на світі. А потім подруга запитала: 

– Ти не шкодуєш, що повертаєшся додому? 

– Ні, зовсім ні. Прага надто багатолюдна для мене, щоб тут жити. 

– Я не те мала на увазі. Чи не боїшся ти там зустріти Леопольда? Чи, може, він став тобі байдужим і ти не звернеш на нього уваги, зустрівши на вулиці? 

– Знаєш, щодо цього, думаю, що я однолюб, але мушу жити далі. Тим більше стільки років минуло, він напевно одружений, може, навіть дітей має. Живе собі щасливо, чому я маю страждати?.. А якщо чесно, то чи має мене це хвилювати? 

 Яніна покосилася на мене, але мовчки. 

– Дуже хочу просто все відпустити, і нехай усе буде так, як має статися!