Глава 9

На щастя, мої друзі залишилися зі мною, незважаючи ні на які перепони, особливо Яніна. Вона веселила мене як могла, підтримувала та тішила. А втім, після канікул усе було так само, окрім того, що Леопольд Андрійович звільнився за власним бажанням, а ще деякі учні косо на мене дивилися. Мені було шкода репутації мого викладача. 

Андрійович звільнився за власним бажанням, а ще деякі учні косо на мене дивилися. Мені було шкода репутації мого викладача. 

Уроки були так само нудними. Інколи ми з друзями ходили до «Тіффані». Усе почало налагоджуватись. Мама не ставила зайвих запитань, вона й так усе знала із загальних описів її колежанок, бо про це всі говорили. Я лише сказала мамі, що викладач не мав наміру зробити зі мною щось погане. Вона вірила мені, тому втішала, коли я плакала, сміялася разом зі мною. Ми завжди були удвох, і ми були хорошими подругами. Мама підтримувала мене, не втручалася в особисте життя, а коли я хотіла чимось поділитися, то сама приходила. 

Якось, прогулюючись містом, зустріла Леопольда Андрійовича. Він першим привітався, я також у відповідь. Чоловік наполягав, щоб я називала його просто Леопольдом. На щастя, він більше нікуди мене не запрошував, але розпитав про мої творчі успіхи, я похвалилася наполовину написаною книгою, а сама дивилася на всі боки, щоб нас ніхто не помітив. 

– Не хвилюйся ти так, тепер не буде такого ажіотажу. По-перше, вечір, людей майже немає, а по-друге, я більше не вчителюю, тому мало хто може щось говорити та розпускати паскудні плітки. 

– Мені дуже шкода через ту прикру історію, я не хотіла, щоб так вийшло. 

Тільки тепер я помітила, що на ньому ідеально підібраний костюм, зачіска також змінилася, декілька каштанових прядок волосся падали просто в зелені очі, що аж світилися життям. 

– Знаєш, Ірен, я навіть вдячний тобі за все, що сталося. Я завжди думав, що моє покликання – викладати, але реалізував себе як бізнесмен. У мене були заощадження, на які я відкрив книжковий магазин. Ця оригінальна ідея давно зародилася в моїй голові, але я не мав сміливості втілити її в життя. Це не просто книжковий магазин – сюди можна прийти почитати, випити чаю чи кави з вершками. А можна прийти, щоб просто подумати. 

– Це дуже цікаво, я здивована. І знаєш, рада, що в тебе все вийшло. 

– Так. Якщо хочеш, приходь у гості, ну, точніше, у книжковий магазин. Він зовсім недалеко розташований, за дві вулиці звідси, біля кінотеатру. Знаєш де це? 

– Так, звісно, я залюбки прийду, якщо ми більше не залежні від громадської думки. 

Зрозумівши, що я бовкнула, зніяковіла. Але цю мить перервав телефонний дзвінок Леопольду. 

– Пробач, Ірино, мушу відповісти. Приходь до нас у «ViviBook», важко помилитися. 

Ми ввічливо розпрощалися, і кожен пішов у своїх справах. 

Та серце ще довго шалено калатало від такої приємної зустрічі. Я, правду кажучи, думала, що після того неприємного інциденту він переїде в інше місто, щоб усі успішно забули про все це непорозуміння. Але він вчинив дуже сміливо: відкрив свою справу. А той синій костюм так пасував до його зелених очей. «Ех, прекрасний Лео», – подумки додала я.