Глава 8

Ми один за одним складали іспити. Усе було просто чудово. Зовсім скоро мали розпочатися зимові канікули, залишився останній іспит – з літератури. До нього я готувалася найретельніше, найбільше хвилювалася. 

Але все склалося якнайкраще, адже випало питання, яке я добре знала. Мені було навіть цікаво писати твір на цю тему. Я найпершою закінчила роботу, усе здала та вийшла. Леопольд Андрійович тільки стверд но махнув головою та опустив очі до журналу. 

Пізніше я зустріла його біля «Тіффані», чемно привіталася, він також. 

– Ірино, – окликнув мене вчитель, – я почав перевіряти екзаменаційні роботи, ваша дуже цікава. 

– Дякую, приємно це почути від вас, я багато часу готувалася. 

– Мушу зауважити, що ви дуже здібна учениця. Це останній рік навчання, чи не думали ви щодо літературного майбутнього чи, можливо, пробували писати щось власне? 

– Ні, але я вже думала над написанням власної книги. 

Це не були просто слова, я і справді неодноразово думала написати книгу, щось про кохання чи фантастику, але боялася, що не вийде й просто опущу руки. 

– Ну що ж, раджу вам спробувати. У вас дійсно хист до цього, ви гарно поєднуєте слова та знаєте, як гарно забарвити текст. 

– Це дуже приємно почути, – відповіла я, а серце забилося частіше. 

– А ви прийшли поласувати вафлями? Якщо так, то, може, складете мені компанію? На десять хвилин буквально, я би дав кілька порад. 

Я завмерла, не могла повірити в сказане вчителем, невже це можливо? Я знала, що це неправильно, містечко маленьке, обов’язково почнуть обговорювати, це не мине безслідно. Та все одно погодилася. 

***

  Мій старенький «Samsung» був недбало закинутий на постіль, з його динаміка лунало «Галю ж моя, Галю». Ну що сказати, люблю український фольклор, особливо коли сумно, а зараз мені таки було кепсько. Бо всі тільки й мали роботи на канікулах, як про нас із Леопольдом говорити. Так і думала, що та зустріч у кафе не мине безслідно. 

Вирішила зайвого разу не показувати носа з будинку. Як не дивно, та мама підтримала мене, сказала, що все гаразд і цей переполох минеться. Проте я більше хвилювалася через мого викладача – він нічого поганого не зробив, тільки допоміг порадами, а на нього мало не все місто накинулося. Але я не шукала зустрічі з ним, щоб вибачитися, не шукала неприємностей, хоча відчувала провину, адже там, біля «Тіффані», я могла просто відмовитися. Та пізно зараз гадати. 

Натомість я знайшла розкреслений у лінійку записник, ще із середньої школи. Тоді я хотіла завести особистий щоденник, але ідея видалася надто модною, а я не хотіла як усі, та не про це зараз. А якщо коротко, то я майже всі канікули провела за столом із ручкою в руках та в коловерті ідей, серед вигаданих мною персонажів, робила перерви лише на їжу та сон. Було приємно перебувати у своєму ідеальному світі, він був таким, яким я його створила, герої були такими, якими я хотіла їх бачити. 

Яніна час від часу приходила в гості, ми пили чай, спілкувалися. Я була вдячна їй за те, що вона не зачіпала болючої теми. Інколи я наважувалася та читала для неї уривки з написаного мною, вона вражено охала й ахала, мені була приємна така її реакція. 

Так минули мої канікули та зимові свята. Вітчим прислав поштою подарунок, але я ще досі не розпакувала його. Якщо чесно, не дуже горю бажанням знати, що знаходиться всередині. 

Мама подарувала кілька книг – усе, як я люблю. А я зв’язала для неї теплі шкарпетки та шарфик. Хтось скаже, що плетіння спицями – це старомодно, а я скажу, що це по-справжньому приємно й цікаво, особливо коли ти в’яжеш щось для рідної людини. 

Мама теж на свята мала багато вихідних. Нарешті відпочине як слід, бо нова робота зовсім її виснажувала. Але вона похвалилася, що отримала власний кабінет і помічника, тому тепер стане легше. 

Матуся у своєму дусі: усі свята провела вештаючись країною. І мене намагалася волочити за собою, та я твердо наполягла, що залишуся вдома, писатиму. До кінця канікул я написала майже третину книги.