Глава 6

Дорогою додому я заглянула до Яніни. Розповідати про ситуацію в бібліотеці не стала, але поділилася нотатками. Вона дала декілька порад та зауважила, що я надто збуджена. 

Справді, якою я могла бути, якщо мені з голови не йшла усмішка нашого викладача? Але розказати про це подрузі я не могла. Та й зізнатися собі в тому, що я, мабуть, закохалася у викладача, було страшно до бісиків. Тому лише невинно знизала плечима, ніби я тут ні до чого. Мовляв, просто настрій такий. Ми ще трохи поспілкувалися, попрощалися, і я пішла. 

Удома на мене чекала втомлена мама та ще тепла вечеря. Мовчки повечерявши, пішла до кімнати. Хотілося самоти та книги, яка б заглушила всі думки. Так і зробила, тільки-но відкрила книгу, уся вже була там, в іншому світі потвор та нечисті Сапковського.  

Прокинулася від верещання будильника та крику мами з кухні, щоб негайно вставала, бо вже спізнююся. Зиркнула на годинник, що стояв на тумбі біля ліжка, – дійсно спізнююся. Виповзла з-під ковдри, книга з гуркотом упала з постелі, а я аж уся здриґнулася від несподіванки. Учора таки заснула з книгою, але цей звук допоміг прокинутися. Швидко вдягнулася в те, що першим потрапило під руку. 

– Добрий ранок, мамусю, – привіталася я, поцілувавши її щоку, та сіла снідати.

  – Доброго, донечко! Щось ти пізно сьогодні прокинулася, не спізнишся? 

– Ні, якраз устигаю. 

– Іринко, тільки ти розчесати волосся забула. Чи це зачіска в тебе така? 

– От халепа, тепер точно спізнюся! 

Поки чесала свої три пасма, вирішила, що не зайвим буде запитати про роботу. Мама зовсім стомлена, а тільки початок дня. Та моє питання так і залишилося без відповіді. 

За автобусом довелося майже бігти, Яніна вже чека ла всередині та з посмішкою на обличчі махала крізь замурзану шибку. 

Коли я нарешті добігла, вона з ходу запитала: – Ти можеш виходити раніше? 

– Ага, аякже, якщо навчуся прокидатися з першим дзвінком будильника, а не з десятим. Ну пардон, я справді проспала, і нема мені прощення. Ми удвох розреготалися. 

Я голосно віддихувалася, бо спорт, а особливо біг – це явно не моє. 

– Як там твоя доповідь? 

– Ніяк, лежить мертвим тягарем у мене на душі. – Ого, що, усе так серйозно? 

– Не знаю, ніяк не можу закінчити, а залишилося всього три дні. 

– Ти обов’язково впораєшся, – підтримала мене Янка. У школі із щасливою мармизою з нами привітався Марк. 

– Можете мене привітати, мене обрали капітаном футбольної команди! 

– Ого, це круто, ти молодець, – я щиро похвалила його. Він потягнувся до мене, щоб обійняти. Я не звикла до настільки тісних контактів із хлопцями. В Україні так не заведено, а ось чехи, навпаки, люблять таке, тож відповіла йому взаємністю. Хоча мені було не дуже зручно, коли мій новоспечений друг обіймав мене до хрускоту в кістках. 

Після уроків ми разом з Яніною, Марком, Євою і Ханою пішли в «Тіффані». 

Тут, як завжди, приємно пахло випічкою, грала хороша музика й було просто комфортно перебувати в цьому кафе. Недаремно ж його вважали кращим у місті, і підлітки на кшталт нас часто тут «зависали». 

Кожен замовив собі порцію вафель, а Марк наполягав, що пригощає. 

– Я давно мріяв і багато працював для того, щоб стати капітаном, але не можу повірити, що таки добився свого. 

Хана всміхнулася йому. Ця усмішка була адресована виключно Маркові, але хлопець не помічав закоханої в нього дівчини. Риси її обличчя були м’якими, вона мала великі сині очі, маленький носик та червоні губки, що розтягувалися в щасливій усмішці щоразу при зустрічі з Марком. 

– Ти як ніхто інший заслуговуєш на це, – похвалила його Хана. – Я думаю, що всі із цим погодяться. Ми пили фруктові коктейлі, жартували та весело проводили час. 

Коли всі зібралися розходитися, Марк запропонував провести мене, але я відмовилася, бо планувала йти додому з Яніною. Пізніше, на вулиці, коли ми прощалися, я бачила його погляд на собі, мене це збентежило, а ще занепокоїло, як засмутилася Хана з приводу того, що він запропонував мені, а не їй, свою компанію. Я вирішила відійти з Марком убік і поговорити. – Мені дуже приємні твої знаки уваги, але я не готова їх прийняти, і мені здається, що буде краще, якщо ти проведеш Хану. Ми з Яніною живемо поруч, а Хана – далеко, думаю, їй небезпечно повертатися додому самій, буде краще, якщо ти проведеш її. 

– Ви йдете, чи нам вічно чекати на вас? – крикнула Яніна. 

– Та вже йдемо! – гукнув у відповідь Марк і вже тихіше, звертаючись до мене, промовив: – Ти справді подобаєшся мені, і ця розмова між нами ще не закінчена.