Шкільна програма мені завжди видавалася нудною, особливо література. Ні, я обожнюю книги, але страшно не люблю, коли мене змушують читати. Ну, розумієте, книга, яку читаєш, має бути власним вибором, а не обов’язковим завданням, яке мусиш виконати. Більшість із того, що доводилося читати за шкільною програмою, було або надто нудним, або я ще не настільки подорослішала, щоб це зрозуміти.
Сьогодні на уроці літератури ми розбирали роман Булгакова «Майстер та Маргарита». Вирішила, що для всіх буде краще, якщо я просто помовчу. Я вже прочитала її ще минулого року, але глибини так і не зрозуміла. Чортівня якась та й годі. Я не кажу, що вона погана, просто мені здається, що змушувати читати цю книгу в сімнадцять занадто рано.
Мої глибокі філософські роздуми перервав учитель, зовсім молодий. По школі ходили чутки, що це перший його рік викладання.
– А що ви думаєте із цього приводу, Ірино? – він застав мене зненацька, адже питання я, звісно ж, не чула. – Пробачте, Леопольде Андрійовичу, я не зовсім почула питання. Чи не могли б ви повторити для мене ще раз? Класом пробіг смішок. Так, ім’я в нашого викладача було й справді смішне, я б сказала, котяче. Але я не розгубилася. І з розумним виглядом дивилася на нього. – Яка головна проблема твору? Розкажіть нам, що ви думаєте із цього приводу, – повторив учитель. Я стояла як заклякла, адже те, чого так боялася, таки трапилося. На щастя, пролунав дзвоник, і я з полегшенням видихнула.
– Усі вільні, оголосив викладач.
Я забрала книги й збиралася прошмигнути, але голос Леопольда Андрійовича мене зупинив.
– Ірино, напишіть на аркуші свою думку щодо питання. Я сподіваюся, ви ще пам’ятаєте, про що я вас запитував?
– Так, звісно!
– Ось і чудово, наступного тижня чекатиму.
Ідучи коридорами школи до їдальні, Яніна тішила мене, як тільки могла, але в неї погано виходило. Я вперто не припиняла бурчати.
Не хотіла вірити в те, що мене викликали, а я не мала що сказати. І все це сталося через книги!
– Здається, ми з Леопольдом, як його там... А... Ан... Андрійовичем не зможемо порозумітися, – ніяк не могла заспокоїтися. – Чому я? Чому мусила попастися саме на цьому Булгакові? Ну важко дається мені така література, що маю робити? Знаєш, а таки доведеться щось написати та здати наступного тижня.
– Та не парся ти так, усе вирішиться! А тепер давай їсти, бо я зголодніла, як собака, а то й ще більше. Ми сіли поряд із Марком та ще двома дівчатами. Яні на нас познайомила.
– Ірен, знайомся це Єва та Хана. До речі, у нас усіх разом біологія, тому сьогодні ми ще побачимося. В очі одразу кинулося довге каштанове волосся Єви, воно було заплетене у дві тугі коси та сягало стегон. Я ніколи такого не бачила, тому вирвалося схвальне «Ого!». – Так, знаю, – сказала Єва, – багато хто в захваті від моїх кіс, тільки не я. Давно б зістригла все й зовсім б не шкодувала, але, боюся, мій тато зречеться мене та викине з дому.
Ми всі зареготали, Єва теж видавила посмішку, та було схоже на те, що вона говорила цілком серйозно. Єва здалася мені приємною співрозмовницею. А ось Хана була мовчазною та надто серйозною, а ще я помітила, що вона досить часто дивиться на Марка, завжди спідлоба, так, щоб було непомітно. Марк сидів у нашій дівочій компанії, як принц. Він знав, що красунчик, і цілком зручно себе почував серед нас. Він жартував, сміявся, обіймав Єву або плескав по руці Хану. Було цікаво за цим спостерігати.
– Щось ти принишкла, – озвалася Яніна. – Якщо ти все ще хвилюєшся через літературу, то просто забий. – Ні, не парся, усе ОK, я вже й забула. Пусте, не варте того, усе буде добре!
– Ну звісно. Хочеш, можемо разом посидіти, можливо, тобі знадобиться моя допомога.
Здається, інші не чули нашої розмови, вони про щось голосно сперечалися, а потім Єва та Хана залилися сміхом, але це було на краще.