Глава 3

Мама колотила ложкою цукор у чашці та слухала, підперши іншою рукою щоку. 

– Звісно, сходимо, Іринко. А викладач ваш як вам? Ну, знаєш… Класний? 

– Вона дуже мила, зовсім не сувора, звати її Ліана. Е-е, ні, Лівія Тиберіївна. Здається, вона угорка, їй уже майже шістдесят, принаймні так виглядає. Уроків сьогодні не було, але, думаю, треба скласти книги на завтра й випрасувати сорочку, ту, синю. Тому я піду до кімнати. А потім можемо приготувати вечерю разом. – Залюбки, сонечко. Що готуватимемо? 

– А може, картопляний пиріг? Давно не куштували. І ти ж помиєш чашку? 

– Ага, звісно, – почула я, зачиняючи за собою з гуркотом двері. 

У першу чергу ввімкнула музику. Лунали «Дельфіни» Кузьми Скрябіна. 

І взялася за справу: повісила випрані речі на вішак, попрасувала сорочку та штани, виклала непотрібне із сумки, склала ті книги, які знадобляться на завтра. Визирнула у вікно – усе, як завжди: лив дощ та задував сильний вітер. Як удома добре, тепло та затишно. 

А потім приготували вечерю, повечеряли. Я пішла до кімнати, а мама з келихом вина дивилася щось по телевізору. Вона нікуди не ходить, прирекла себе на самотність, а я просто не хочу лізти зі своїми порадами. 

Увімкнула нічник і, порившись в одній із коробок, які досі не розпакувала, знайшла не читану книгу Діани Сеттерфілд «Тринадцята казка» та з головою поринула в читання.  

День був як усі інші: прокинулася, умилася, одягнулася. Забриньчав телефон – від Яніни прийшло повідомлення: «Готова? Через вісім хвилин виходь!». 

Чмокнула в щоку маму, яка читала щось у телефоні. – Сідай снідати! 

– Мамо, та я не хочу, хіба чаю поп’ю. А лавандовий у нас іще залишився? 

– Здається, так, – не відриваючись від телефону, промугикала мама. – Глянь на верхній полиці. Там і справді знайшла те, що шукала. 

Закинула заварку в чашку, залила окропом, додала ложку цукру, зробила ковток і скривилася – зовсім не солодке, додала ще одну. 

– Ірен, не можна стільки цукру вживати, ти ж знаєш. – Софі, воно зовсім несолодке. 

Саме так я час від часу називала маму, а вона була зовсім не проти – їй, здається, подобалося. 

– Не поспішай так, бо обпечешся, або візьми термочашку, якщо так квапишся. 

Я глянула на годинник, що висів над дверима. Справді безбожно запізнювалася. 

Таки послухала поради мами й перелила напій, що парував, у термочашку, закрутила кришку, на ходу чмокнула Софі. Побігла взуватися та одягатися. 

– У нас сьогодні багато роботи, тому вдома буду пізно, а ти, якщо хочеш, можеш у гості свою нову подругу покликати. Ніна її звати, здається? 

– Ти найкраща! Так, звісно, якщо прийде, ми просто подивимося разом серіал, а потім зробимо уроки, може, залишиться у нас ночувати. І звати її Яніна – це польське ім’я. 

Ми перегукувалися: я з коридору, а мама – з кухні. – Мамусю, люблю тебе! Я мушу бігти, гарного тобі дня! – Парасольку візьми, – долинуло наостанок, і дуже доречно, бо я знову забула б її. 

Ну не люблю я парасолі, як і дощ не люблю. Яніна вже чекала на зупинці, недобре поглядаючи на мене. 

– Ти запізнилася аж на три хвилини, – прошипіла вона мені на вухо, чмокаючи в щоку. – Добре, що автобус запізнюється. Наступного разу буду писати раніше, щоб ти виходила. 

– Не бурчи із самого ранку. І, до речі, може, після уроків до мене? – запропонувала я. – Щось подивимося, уроки зробимо разом. У мами на роботі завал, вона пізно повернеться. Можеш з ночівлею залишитися. 

– Це чудова ідея! Не впевнена, що можу залишитись на ніч, але уроки можемо зробити разом, усе ж цікавіше, ніж одному.