Глава 2

Звичайна школа, довкола купа душ, хтось купкується та голосно регоче, намагаючись привернути увагу однолітків і показати всім, який він крутий. Інші навмисно тримаються якомога далі, щоб не привертати до себе зайвої уваги та не стати причиною насмішок. Але зараз усі очі були прикуті до нас з Яніною. Ми з подругою ішли шкільним двориком поміж сотні душ, тримаючись під ручки. Не дам цим дурням приводу пореготати! Ступали ми впевнено та граційно. Я чудово чула, як хтось перешіптувався чеською, добре хоч, що цю мову знаю, як рідну. Але це були схвальні репліки. Не те щоб мені була справа до того, хто що думає про мене, та все ж це було приємно й змусило моє еґо єхидно потанцювати всередині та показати язика всьому світу.

Ми зайшли до середини та взяли розклад на наступний семестр. Усі заняття з Яніною майже збігалися, окрім літератури й історії, бо подруга математику та фізику полюбляє більше.

Ще трохи покупкувавшись і познайомившись з декількома крутими особами, ми попрямували до актової зали, де нас збирали, щоб наш шановний директор міг виголосити промову. Зала виявилася затісною для п’яти сотень учнів, викладачів та батьків, які наважилися прийти.

А далі – нудьга несусвітня, сорок хвилин тиради про те, яка це прекрасна пора. Викладачі один за одним розповідали про успіхи й плани на наступний рік.

Усі «уважно» слухали, декому довелося стоячи, бо сидячих місць на всіх не вистачало. Хтось намагався перешіптуватися, як ми з Яніною, але одразу зустрічали на собі суворий погляд батьків, що сиділи між учнями. Тоді, недовго думаючи, ми вирішили строчити sms. Поки нам розповідали про досягнення та глобальні проблеми, ми з подругою домовилися, що по закінченні сходимо на каву. Яніна запевняла, що там, куди вона хоче мене повести, найсмачніші у світі вафлі.

По завершенні «каторги» в актовій залі на нас чекало ще одне випробування: знайомство з класним керівником та «співкамерниками». Нашим наставником виявилася Лівія Тиберіївна, літня, дуже миловидна пухленька жіночка з фарбованим білим волоссям, скрученим у калачик на потилиці. Але залишатися до самого кінця не хотілося, тому ми, недовго думаючи, за першої можливості вислизнули з кабінету. Регочучи, бігли по коридору. Завдання не з легких, враховуючи, що обидві на високих шпильках. Того вечора ми весело провели час, вафлі були й справді надзвичайно смачними, гарячий чай ароматно парував, а ми безтурботно теревенили.

Додому я повернулася, коли вже було зовсім темно, і, звісно ж, промокла, бо парасолька була лише в Яніни, а розійшовшись з нею на розі, перебіжками йшла додому, було недалеко. Дві хвилини, але дощ періщив не на жарт.