Кабінет хімії номер сорок два зовсім не нагадував звичайний шкільний клас. Тут не пахло крейдою, старими підручниками чи запиленими шторами. Повітря було крижаним і солодкуватим, ніби в аптеці, де щойно розлили якесь невідоме заспокійливе.
Замість звичних темних парт у класі стояли довгі лабораторні столи з матового білого скла. На кожному з них, ідеально по центру, височіла скляна колба, прикрита металевою кришкою, а поруч лежала тонка срібляста інструкція без жодного малюнка.
Дев'ятий «Б» заходив усередину обережно, майже навшпиньки. Навіть Тимофій, який зазвичай примудрявся зачепити плечем кожен одвірок, цього разу втягнув голову в плечі і тихо сів на вільне місце.
Біля дошки вже чекав учитель. Це був високий худорлявий чоловік у сліпучо- білому халаті, застебнутому на всі ґудзики до самого підборіддя. Його світле волосся було зачесане назад так гладко, що здавалося намальованим. Він не дивився в журнал і не перебирав папери, а просто стояв, склавши руки за спиною, і не кліпаючи дивився на двері.
— Сідайте, - промовив він, щойно за останнім учнем зачинилися двері. Його голос був сухим і шелестким, як сторінки нового зошита. — Мене звати Віктор Павлович. Сьогодні ми не будемо вивчати нудні формули з підручника. Ми почнемо з практики.
Марк сів за один стіл з Олексієм і одразу ж нахилився до сусіда, прикриваючи рот рукою.
— Ти бачив його очі? - ледь чутно прошепотів він. — Він за весь час, поки ми заходили, жодного разу не моргнув.
Олексій нічого не відповів. Він уже розгорнув свій блокнот під столом і швидко замальовував дивний символ, вигравіюваний на кришці скляної колби.
Віктор Павлович зробив крок від дошки. Його рухи були різкими й вивіреними, ніби в суглобах замість хрящів стояли металеві шарніри.— На ваших столах знаходяться зразки першого базового елементу, - сухо пояснив учитель, дивлячись кудись поверх голів учнів. — У звичайній таблиці Менделєєва ви його не знайдете. Ми називаємо його «Стабілізатор». За моєю командою ви знімете кришку і зробите один глибокий вдих.
У класі почулося тихе, нервове сопіння. Софія, яка сиділа за сусіднім столом із Кірою, злякано глянула на колбу. Всередині, на самому дні, переливалася густа прозора рідина, від якої вгору піднімалася ледь помітна срібляста пара.
— Вдихати невідому хімію без противогазів? - не витримала Кіра, сміливо дивлячись на вчителя. — А правила техніки безпеки? Раптом у когось алергія?
Віктор Павлович повільно повернув голову в її бік. Його обличчя не виражало ні гніву, ні роздратування - лише абсолютну, кам'яну байдужість.
— У цій школі немає алергій, - відкарбував він. — Є лише правильна реакція організму. Цей випар прибирає зайве хвилювання. Після нього ваш мозок працюватиме на сто відсотків. Ви перестанете боятися контрольних і почнете думати чітко.
Марк напружився. Усередині все кричало, що цього робити не можна. Він непомітно штурхнув Олексія ліктем під столом і кивнув на його блокнот. Той одразу зрозумів натяк: відірвав чистий аркуш, зім'яв його в кульку і непомітно затиснув у кулаці.
— Приготувалися, - наказав учитель, піднімаючи руку. — На рахунок «три» знімаємо кришки. Раз. Два...
Марк швидким рухом перехопив колбу на їхньому столі і ледь чутно прошепотів сусідам:
— На рахунок «три» робимо вигляд, що вдихаємо, але затримуємо дихання. І передайте далі!
— Три! - відрубав Віктор Павлович, різко опускаючи руку.
По класу прокотився синхронний металевий дзвін. Десятки кришок піднялися вгору. Зі скляних колб миттєво вирвалися тонкі, прохолодні струмені сріблястої пари, що пахла морозним озоном та гірким мигдалем.
Марк набрав у легені звичайного повітря за мить до того, як підняв кришку, і міцно стиснув губи. Краєм ока він бачив, як Олексій нахилився над столом, імітуючи глибокий вдих, але його грудна клітка залишалася абсолютно нерухомою. Попереду так само завмерли Кіра, Софія та Тимофій, який від напруги навіть зажмурив очі.
Та не всі встигли почути попередження.
На задній парті Артем - головний шкільний бешкетник, який ніколи нікого не слухав, - демонстративно схилився над колбою і з викликом втягнув у себе густий сріблястий димок.
Минуло всього три секунди.
Артем раптом закляк. Він повільно випрямив спину, склав руки на столі ідеально рівно одна на одну і втупився поглядом у дошку. З його обличчя миттєво зникла звична насмішкувата посмішка. Очі стали порожніми, ніби скляними.
Віктор Павлович повільно пішов між рядами, уважно вдивляючись у кожне обличчя. Коли він зупинився біля столу Марка та Олексія, повітря в легенях Марка вже почало болісно тиснути на груди. У скронях гучно стукала кров. Ще мить - і він не витримає.
Учитель нахилився ближче, перевіряючи їхні зіниці.
— Дихайте рівно, - монотонно промовив він. — Процес адаптації триває десять секунд. Закрийте колби.
Щойно клацнули кришки і Віктор Павлович відвернувся до дошки, Марк безшумно видихнув і судорожно ковтнув уже чисте повітря. Олексій поруч тихо перевів подих, витираючи холодний піт із чола.
Їм вдалося. П'ятірка вціліла. Але коли Марк озирнувся на решту класу, йому стало по-справжньому моторошно:половина їхніх однокласників сиділа з ідеально рівними спинами, перетворившись на живих манекенів.
Решта уроку минула у мертвій, дзвінкій тиші. Віктор Павлович диктував визначення рівним, монотонним голосом, а половина дев'ятого «Б» записувала кожне слово без жодної зупинки. Їхні ручки рухалися по паперу синхронно, створюючи тихий, моторошний шурхіт, схожий на скрегіт сотень маленьких лапок.
Марк робив вигляд, що старанно конспектує, але насправді лише виводив у зошиті беззмістовні лінії. Він крадькома поглядав на однокласників. Ніхто з тих, хто вдихнув пару, жодного разу не потягнувся, не позіхнув і не перезирнувся із сусідом. Навіть вічно непосидючий Артем сидів рівно, мов струна, дивлячись строго у свій аркуш.
Коли пролунав дзвінок - не звичний гучний деренчливий звук, а м'який, короткий електронний сигнал, - усі заражені учні одночасно підвелися зі своїх місць, мов за невидимою командою.
— Урок закінчено, - сухо сказав Віктор Павлович, навіть не глянувши на клас. — Перерва десять хвилин.
П'ятірка друзів вийшла в коридор останньою. Щойно важкі двері кабінету зачинилися за їхніми спинами, Софія притиснулася до холодної стіни і глибоко вдихнула, ніби щойно виринула з-під води.
— Ви це бачили? - її голос тремтів. — Артем... Він навіть не пожартував! Він просто вийшов у коридор і став у шеренгу з тими іншими!
— Ця рідина в колбах, - швидко заговорив Олексій, гортаючи свій блокнот. — Це не шкільний реактив. Я встиг перемалювати знак із кришки. Бачите? Це п'ятикутник із крапкою посередині.
— І вчитель сказав, що це лише «перший базовий елемент», - похмуро додав Марк, озираючись, чи не підслуховує хтось із вчителів. — Значить, є й інші. Іякщо ми не з'ясуємо, що тут коїться, завтра такими ж манекенами станемо і ми.