Розділ 14. Фантазія чи реальність?

Наступні кілька днів протікали для мене в цілковитій самоті. З радником ми практично не перетиналися, а імператор був надто завалений переговорами з ельфами, які теж були дуже зайняті. Мене ще кілька разів запрошували на спільні обіди, сповнені рутинних розмов.

А потім Іларій забігав до мене в переривав між засіданнями, і ми виривали у життя кілька хвилин щастя. Моє серце тяглося до нього, але часу в нас зовсім не було. Занадто серйозні питання вирішувалися з Намісником, кожен пункт договору обговорювався кілька годин. Йшли запеклі суперечки, після яких імператор замикався в кабінеті з радником та іншими довіреними особами.

Я ж вже кілька разів перечитала всі книги, які мені вручили, але попросити нові мені не було в кого, адже радник уміло мене уникав. А під час рідких зустрічей кланявся і відразу ж прямував у справах, не зупиняючись і не розмовляючи зі мною. Це дуже засмучувало, адже мені не вистачало наших з ним розмов та суперечок. До бібліотеки я так і не мала доступу, а Міла не могла мене туди провести без дозволу господаря замку.
Тому мені тільки й залишалося, що нудьгувати.

Однак одного з погожих днів мені все ж таки вдалося випросити у служниці листи паперу. Чорний дракон не виходив у мене з голови, і я спробувала ще раз зобразити його, промальовуючи кожну рисочку, ніби бачила його зараз наживо, а не вивуджувала з пам'яті ті кілька миттєвостей, що ми дивилися один на одного.

Цей день нічим особливо не відрізнявся від попередніх: я мучилася від нудьги, тому було вирішено піти до парку, де я планувала відшукати собі місце для малювання. Стояла чудова погода, і в кімнаті зовсім не сиділося.
Тож я підхопила свій саморобний альбом із малюнками і попрямувала стежкою вглиб саду. Мольберта в мене не було, тому я обрала широку лаву і зайняла її. Не надто зручно, але вибирати не доводилося. Розмістилася я з боку лісу, вирішивши його і замалювати. Прокреслила край галявини, виводячи довколишні пагорби з травою. Трохи пізніше взялася за промальовування дерев вдалечині. Приділяла увагу кожній кроні, змінюючи товщиною штриха колір та насиченість.

Через незручну позу втомилася досить швидко, тому вирішила зробити собі невелику перерву, і розмістилася прямо на лавці, сподіваючись, що мене ніхто не помітить. Заплющила очі і не помітила, як провалилася в сон. Перед очима відразу ж з'явився ліс, який я малювала: я йшла по ньому некваплячись, забираючись все глибше. Не знаю скільки мені вдалося просунутися вперед, аж раптом я відчула поклик. У голові залунала ненав'язлива пісня і я поспішила туди, де на мене чекали.

Вийшла я на невеличку галявину, на краю якої стояв величезний дуб. Відразу згадалося оповідання імператора, і я зрозуміла, що це той самий тисячолітній велетень з історії предків Його Величності.
Підійшовши до дерева, я торкнулася шорсткої кори і почула тихий голос:
- "Ще трохи. Залишилось зовсім трохи. Я чекаю тебе".
І цієї миті я сіпнулася, прокидаючись. Перед очима стояла ця велична рослина, а в думках звучав його тихий голос. Він чекав на мене.
Почувалася відпочившою, тому вирішила відкласти малюнок з галявиною і зобразити по пам'яті дерево, поки видіння не розвіялося. Образ велетня виходив чітко, ніби малювала я з натури. А коли закінчила свою роботу, то у думки раптом закралася ідея додати чорного дракона на краю невеликої галявини. Закрила очі, представляючи кінцеву картинку, і на ній, крім дракона, постала дівчина в ніжному бірюзовому одязі, а її волосся було розпущене.

Відразу ж присіла і вирішила перенести свою фантазію на папір, акуратно промальовувала деталі і так захопилася, що не помітила, як до мене підійшов імператор. Не знаю скільки чоловік ось так простояв поруч, але все ж таки почула покашлювання і відволіклася від роботи.

Імператор стояв навпроти і посміхався. На сонці його очі були дивовижного смарагдового кольору, а риси обличчя здавалися розслабленими. Я залюбувалася Іларієм. Здається, щось таке він прочитав у моїх очах, бо посміхнувся ще ширше і сказав:
- Я дуже сумував за тобою. Як ти, Христино? - Потім щасливо примружився і продовжив, не давши мені відповісти. - Що ж ти сидиш, не хочеш мене обійняти? – і розставив долоні убік, пропонуючи обвити його руками.
Що я й зробила із задоволенням. Притулилася всім тілом до чоловіка, підводячи голову, і зазирнула в його очі:
– Я сумувала, мій імператоре.

Чоловік знову посміхнувся і цмокнув мене в ніс. В цей момент я була найщасливішою дівчиною на землі. Ми постояли ще хвилинку ось так, не в силах відірватися один від одного, але Смарагдик все ж важко зітхнув і розімкнув обійми, підходячи до лави, щоб розгледіти мій малюнок. Погляд його відразу ж змінився, а посмішка зійшла з обличчя:
- Тисячолітній дуб. Звідки?
- Я не знаю, просто представила його після вашої розповіді.

Імператор погладив пальцями малюнок, ніби щось згадуючи. А потім його погляд звернувся до другого аркуша на лавці, де був зображений дуб, дівчина біля нього та чорний дракон. Рука імператора стиснулася, а голос став ріжучим, і я почула нотки злості, що прозвучали у ньому:
- Він показав тобі свого дракона? І як далеко ви зайшли? - Здавалося, Іларій практично кричав на мене, хоча голос лунав не надто голосно.
А я стояла, наче громом уражена. Дивилася на чоловіка навпроти, але бачила лише його гнів. І мені стало по-справжньому страшно, адже я навіть не знала, що він вміє бути таким. Схоже, я зовсім не знала чоловіка, якого з першого ж дня знайомства прозвала Смарагдиком.