— Книга нас цікавить не просто так. Прийшов її час. І вона нам потрібна, — впевнено сказав демон, вдивляючись у правителя, який навіть не думав відводити своїх хитрих очей.
— Те, що ти просиш, не віддається просто так. Навіть Правителю Пекла, — промовив гном холодним голосом.
— Ми завжди можемо домовитися. Чого ти хочеш? — Арон посміхнувся, але в його погляді вже з’явилася тінь напруження.
Гном посміхнувся у відповідь — важко, хитро, наче вже мав відповідь, яка нам не сподобається. Його сірі очі ковзнули по нас, проникаючи глибше, ніж хотілося.
— Хочу її, — він недбало махнув рукою в бік Тіни.
— ЩО?! — майже хором вирвалося з наших уст.
— Я можу запропонувати тобі вічний вогонь, — сказав Арон, ніби не почувши нахабного бажання.
Гноми навколо одразу почали перешіптуватись. Вічний вогонь — сила, заради якої народи починали війни… і втрачали розум. Але нас чекало розчарування.
— Я хочу цю дівчину, — твердо повторив правитель, уважно роздивляючись Тіну, ніби оцінював її як товар.
— А мене ви не забули запитати, чого хочу я? — Тіна заговорила тихо, але з такою люттю, що я на секунду повірила, що вона зараз справді все тут знесе.
Вона була напружена, готова в будь-яку мить рвонути вперед.
— У мене є син, — продовжив гном. — І я бачу в тобі силу, яка потрібна моєму народу. Він тобі сподобається.
— А якщо не сподобається? — голос Тіни став ще нижчим і небезпечнішим.
— Тоді ти будеш вільна.
Я відчула, як у горлі стискається. Подивилась на Арона — він теж зрозумів: ми мали прийти сюди самі, без свити, без цього театру. Усе через мене. Але коли я зустріла погляд Тіни… там не було страху. Лише цікавість. Блиск виклику. Вона завжди була такою — здатною піти на божевілля лише для того, щоб комусь щось довести… навіть собі.
— Покажіть свого сина. Я одразу скажу, подобається він мені чи ні, — сказала вона. Упевнено. Майже нахабно.
— Не все так швидко, дівчинко, — гном хитро примружився. — Навіть для найменших почуттів потрібен час.
— Ви що, хочете тримати мене тут роками? — вибухнула Тіна.
— Місяця буде достатньо.
— Я хочу поговорити зі своїми друзями, — твердо сказала вона.
— У вас десять хвилин.
Гноми дружно підвелися і вийшли, зачинивши за собою важкі двері. У кімнаті залишилися тільки ми п’ятеро — і тиша, яка давила сильніше за будь-які слова.
— Ми можемо кинути їх у Пекло, через декілька днів вони будуть згодні на все, — запропонував Арон так буденно, ніби мова йшла про відпочинок, а не тортури.
— Я з ним повністю згоден, — підтримав Бодя, схрестивши руки на грудях.
Я відчула, як я закипаю .
— Ви розумієте, що потім цей народ буде ненавидіти нас? І книгу ми не отримаємо! Ви ж знаєте, які вони горді. Вони виберуть вічні муки, — я ледве стримувала голос, він тремтів від злості й страху.
— Тоді що їм запропонували? — спокійно запитала Юда, оглядаючи нас усіх, наче зважувала, хто тут найбожевільніший.
Тіна вдихнула на повні груди й заявила:
— Мене. Я згодна. Місяць їх повчити жити.
— Тіно, а раптом щось станеться? Нас же поряд не буде… — я відчула, як серце стискається. Відчуття провини било сильніше за страх.
Подруга подивилася на мене, але звернулася до демона:
— Наскільки сильно вам потрібна ця книга?
Арон навіть не моргнув:
— Настільки, що я готовий розв’язати з ними війну.
Його голос був холодний, гострий, як лезо. І це лезо різало повітря між нами.
Тіна лише пирхнула:
— Повірте, вони мене повернуть раніше ніж за місяць. Я їм таку пекельну практику влаштую, ще й дякувати будуть, що живі залишилися.
Ми сміялися, але сміх ламався, бо кожен думав про те саме: чи не занадто це… небезпечно?
Я дивилася на подругу і розуміла: переживати потрібно не за неї — за гномів. Але провина все одно тиснула в груди. Якби не я… якби я сказала демону бути дипломатичнішим … якби не привела їх усіх сюди…
Тіна, ніби почувши мої думки, торкнулася моєї руки й посміхнулася:
— Я впораюсь. Невже ви думаєте, мене може спокусити гном?
Ми знову розсміялись — щиро, коротко, з напругою між ребрами.
І саме в цей момент двері відчинилися. Гноми зайшли до зали якраз тоді, коли на наших обличчях ще танули останні усмішки. Але вже за секунду вони зникли.
Перед нами стояв… не гном.
Звичайний молодий хлопець, легкими рисами схожий на правителя: чорне волосся, світло-зелені очі, погляд — різкий, зацікавлений… і спрямований лише на Тіну.
Та найбільше нас вибило з колії інше.
Він був високий. Навіть дуже високий. Серед гномів виглядав би як древо посеред грибів. Чесно кажучи, серед людей теж.
Я ковтнула слину.
Оце поворот.
Тіна завмерла на секунду, але в її очах блиснула знайома іскра:
“Ну давай, здивуй мене”, — ніби казала вона без слів.
Хлопець зробив крок уперед, і я навіть почула, як Тіна тихо втягнула повітря. Не від страху — від здивування.
— Це мій син, Тірон, — урочисто промовив правитель, гордо виставивши підборіддя. — Якщо вже серце мого народу вибрало дівчину, то нехай вона знає, хто її чекатиме.
Хлопець уклонився. Легко, плавно, зовсім не по-гномськи — скоріше як ельф, який виріс на балетних репетиціях.
— Приємно познайомитись, Тіно, — голос його був низький, гладкий і… боже, навіщо йому такий голос? Для чого? Щоб знищувати моральну стійкість жінок?
Тіна примружилася:
— Поки що.
Він усміхнувся. Рівно так, як усміхаються чоловіки, які точно знають, що подобаються. Хоча б комусь у радіусі десяти кілометрів.
Правитель гномів оглянув нас усіх, ніби зважував, чи не втечемо ми зараз в портал.
— Тіна проведе у нас місяць. Мій син супроводжуватиме її, навчатиме, показуватиме традиції нашого народу. Якщо вона відчує… взаємність, — він зробив паузу, і Тіна ледве не задушилася власним “ага, зараз”, — тоді ми з радістю віддамо частину книги, яку ви шукаєте.