46

СОФІ КЕРР

-Щось сталось?-запитала я в Кемерона, коли він повернувся в будинок. Хлопець довгенько розмовляв по телефону на подвірʼї і курив одну за одною цигарку. Тож коли повернувся виглядав знервованим, а вся куртка пропахла димом.

-Я маю поїхати по справам.-якось важко зітхнув брюнет.

-Це батько?-обережно запитала я.

За кілька тижнів, я знала Кемерона, краще за себе. Кожен його рух, вираз обличчя, як він стискав щелепу і кулаки. Він навчив мене не лізти в його справи, навчив вчасно заговорити, або змовчати. І я знала, що зараз не маю ставити якихось питань, та здається він був надто пригнічений, тому я не могла.

-Так.-на диво спокійно відповів хлопець і я зробила крок до нього.-Відвезти тебе в квартиру чи лишишся тут?-запитав він і я окинула поглядом кухню. В мене була купа справ. Я б могла поїхати в Таргет за покупками для нового будинку. Або ж збирати печі в квартирі. Могла б піти за продуктами чи просто відпочити від усіх подій. Та чомусь саме зараз я не хотіла нічого з цього робити.

-Я можу поїхати з тобою?-запитала я і Тернер потер кінчиками пальців очі.

Я не знала що сталось, що він відчуває. Не знала як краще зараз себе поводити, та все ж сподівалась, що зможу підтримати його, якщо поїду.

-Батько хоче зустрітись. Запрошує додому.-пояснив хлопець.

-Це щось важливе?-обережно запитала я, намагаючись поглянути йому в очі.

-Так. Він... він хоче щоб я підписав кілька паперів.

-Це примирення?-з надією запитую я, та Кемерон видає дивний смішок і дивиться в стелю.

-А як же.-каже він і нарешті переводить на мене свої зелені очі.-В мене є молодший брат. І батько хоче щоб я підписав відмову від усього майна і частки бізнесу, який мені належатиме за законом після його смерті.

Я широко відкриваю очі. Мене це дивує настільки, що я відкриваю рота, але не можу вимовити ні слова. Як батьки можуть ось так просто відмовитись від власного сина?

-Він планує відійти від справ, тому хоче вберегти свого улюбленого сина від мене. Ніби мені бляха потрібна його справа чи будинок!-гаркає він.-Це вони мене покинули, коли я був у колонії. Вони від мене відмовились, а не я, розумієш?-каже хлопець і я киваю.-Та до біса їх!

Він сідає на диван, не знімаючи взуття і куртки. Я підхожу і вмощуюсь поряд. Хочу якось допомогти, та не знаю що сказати.

Кемерон піднімає мої ноги і закидає собі на коліно.

-Ти не зобовʼязаний цього робити.-шепочу я і Тернер піднімає на мене очі.

-Я справді не хочу нічого від тієї сім'ї.-на останньому слові хлопець трохи запинається.-Якщо їх взагалі можна так назвати.

-Тоді підпиши і забудь про все.-кажу я і він зітхає.

-Їдьмо зі мною.-просить хлопець і я киваю.

___________

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

Ми вийшли з квартири в Паялі і я допоміг Керр сісти в машину. Вона виглядала неперевершено. Червона атласна сукня з довгими рукавами, але геть короткої довжини. Червоні туфлі і це біленьке пухнасте пальто. Волосся хвилями падало на плечі, підйарбовані губи і очі.

Я теж вирішив вразити свої родичів. Вдягнув чорні джинси, кросівки, білу сорочку і свою повсякденну чорну куртку.

-Ти справді готовий?-запитала дівчина і я кивнув.

-Це просто ділова вечеря.-відповідаю я.

В мене справді нема хвилювання, лише трохи гніву і розчарування. Більше нічого. Хочу швидше з усім впоратись і повернутись в цю стару квартиру, щоб зняти з Керр цю неймовірно звабливу сукню і нарешті взяти її.

Хіба це законно бути такою неймовірною?

-Тоді поїхали.-відповідає дівчина і ми виїжджаємо.

Дороги геть засніжило і в Паялі, як і завжди, ніхто їх не чистив. Та тим не менш ми приїхали вчасно. Восьма вечора.

Я зупинився біля подвірʼя і Керр ахнула.

-Ти справді тут жив?-запитує вона.

-Так.-я стискаю руль і збираюсь з думками.

За кілька років тут нічого не змінилось. Різдвяні герлянди вже висять на будинку і деревах, геть так само як і кожного року, скільки я себе памʼятаю.

-Вражає.-відповідає Софі і ми виходимо.

Триповерховий маєток в якомусь середньовічному стилі. Тут завжди було пафосно.

Я беру дівчину за руку і ми прямуємо до входу. Щойно я дзвоню в двері їх відкриває містер Бін, який працює тут ще з часів мого дідуся. Старий, сідий пан, який вже геть не бачив без окулярів, ще коли я тут жив.

-Кемерон.-зітхає він.-Я дуже радий знову тебе зустріти. Ти так змінився!-каже чоловік і ми заходимо всередину.

-А ви зовсім ні.-чемно відповідаю я і ми міцно обіймаємось.

-Батьки вже чекають.-каже чоловік і посміхається Керр. Та вічливо вітається, ми віддаємо верхній одяг і йдемо у вітальню.

Софі сильно стискає мою руку і я чую як важко вона дихає від хвилювання, та крім цих двох ознак по ній не видно цієї розгубленості.

-Доброго вечора.-холодно вітаюсь я і ми завмираємо перед довгим столом, за яким сидить батько, мати, та молодший брат.

Вони звертають на нас увагу, та на хвилину ми обмінюємось поглядами.

Батько погладшав, у волоссі зʼявилась сивина. Брат став геть дорослим чоловіком. А мати лише змінила стрижку. Не вражає.

-Привіт, Кемерон.-відповідає батько і підходить, потиснувши мені руку.-Познайомиш нас.-це він вже про блондинку.

-Це Софі Керр.-представляю її я і вони тиснуть один одному руки.

-Доброго вечора.-каже вона і батько посміхається.

-Приємно познайомитись.

Він відходить трохи вбік, вказуючи нам місця і починає.

-Софі, знайомся, це моя дружина - Дерен Тернер. А це мій молодший син - Тайлер Тернер.

Вона посміхається, киваючи. Я допомагаю їй сісти, а потім сідаю сам.

-Ти дуже змінився, Кем.-каже матір і я бачу на її очах сльози.-Ця зачіска тобі дуже личить. Ти тепер такий мужній і дорослий.-запинаючись, каже вона.

-Дякую.-відповідаю я і розвалююсь на стільчику.

Я  спеціально вдягнув срібний годинний і ланцюжок на шию, щоб батьки побачили, що в мене все добре. І навмисно поглянув на нього, аби дізнатись котра година. Софі посміхнулась від цього жесту.