Розділ 9

Розділ 9

Я все ніяк не могла заснути, лежала, вслухаючись у кожен звук, який видавав цей маєток, кожен шурхіт і скрипіння будинку, аж раптом  двері до моєї кімнати стиха відчинилися. Я здригнулася, швидко сіла, натягнувши ковдру аж до підборіддя, страшенно злякалася, що хтось прийшов скривдити мене знову, той жорстокий Шаах, наприклад. Але це був не Шаах.

У дверях стояв чоловік, якого я ще не бачила. Тобто, бачила, звичайно, на картинах, його всі знали, але не зустрічала в житті точно. Він був худим і струнким, навіть можна було його назвати витонченим, із рудим волоссям, що спадало до плечей, а його очі світилися у напівтьмі яскраво-зеленим, дивним, майже гіпнотичним блиском. І лише побачивши колір цих очей, які поглянули на мене, хитро примружившись, я зрозуміла, що це був Руас, четвертий брат із королівської четвірки. Від нього не віяло такою загрозою, як від Фурдана чи Шааха, але в його посмішці було щось таке хижо-хитре, що хотілося від цього чоловіка втекти світ за очі.

Він тихо увійшов до моєї кімнати й причинив двері, і в напівтемряві його очі засяяли, наче яскраві зелені вогники. 

— То ось ти яка, Золо, — прошепотів він вкрадливим голосом, підійшовши ближче, і став розглядати мене. — Маленька таверниця, що поставила на вуха всю зграю і роздратувала нашого Альфу. Вродлива, так. Це ти вбила нашого брата Суора? — раптом спитав він в лоб. 

— Ні, — втомлено відповіла я, заперечно похитавши головою. — Я не вбивала вашого брата. Але мені ніхто не вірить. 

Він наблизився до мого ліжка ще ближче, схилився і почав нюхати навколо мене повітря, потім простягнув руку і доторкнувся до мого розпущеного волосся. Він, як мені здалося, навіть хотів погладити мене по голові, але в останній момент все-таки передумав, не зробив цього, відсмикнув руку.

— І я не вірю. Я бачив тебе у ментальному передсмертному посланні Суора. І це точно була ти. Принаймні, то було твоє обличчя. Дай мені відчути твою провину, — прошепотів він, додаючи до свого голосу магію. — Я хочу відчути твої емоції, страх, можливо, навіть каяття чи сором за вбивство Суора… Ну ж бо, дозволь мені розгледіти твою темряву, дівчино... 

Чоловік заплющив очі, прихилився ще ближче, глибоко вдихаючи повітря поруч із моїм обличчям.

І я раптом згадала, що Руас нюхач, вовк, який відчуває запахи магічно і бачить їх, наче дим чи чітку ауру навколо людини. Він винюхував те, що не можна було сховати в голові, як не намагайся. І зараз цей чоловік буквально винюхував мою провину, намагався втягнути її у свій чутливий ніс і зрозуміти, що зі мною не так. Але все, що він знаходив, очевидно, це мій панічний страх і повну розгубленість, бо з кожною секундою його обличчя ставало все більш роздратованим. Він хмурився, його зелені очі то звужувалися, то розширювалися, а частина обличчя та ніс трансформувалися в руду вовчу морду, намагаючись вловити хоч якийсь відтінок запаху мого злочину. Але, звичайно ж, там нічого не було.

— Прокляття, — вилаявся він, відсторонившись. — Теріан не збрехав. Ти дійсно порожня. І як ти це робиш? Невже ти настільки майстерно ховаєшся, чи й справді нічого не знаєш?

Він знову хотів понюхати мене, але раптом двері, які він не зачинив щільно, відчинилися ширше, і до кімнати, граціозно вигинаючи спину, увійшов великий пухнастий сірий кіт. Цей кіт, ніби не помічаючи присутності небезпечного перевертня, спокійно підійшов до ліжка, застрибнув на край і голосно нявкнув, аж тепер подивившись на Руаса, як мені здалося, незадоволено. І його зелені, як і в Руаса, очі теж світилися в темряві.

Руас на мить завмер, дивлячись на кота, а той на нього. Я ж переводила погляд то на одного, то на іншого. Кіт не боявся Руаса, навпаки, він почав тертися об мою руку, ніби захищаючи, і зашипів на мого нічного гостя. 

— Геть звідси, Нявкуне, — теж прошипів у відповідь незадоволено Руас, але кіт лише шикнув у відповідь і почав топтатися передніми лапами по ковдрі біля мене, демонстративно показуючи, що не збирається йти.

Руас скривився і гнівно поглянув на кота. Його хитрість і впевненість зникли, змінившись на роздратування, що заважало йому перевіряти мене своєю магією.

— Тобі пощастило, Золо, що я не терплю цього гівнюка, — сказав мені перевертень, вказавши пальцем на кота, і відступив на крок. — Він, нахабна тварюка, має такий же колір очей, як у мене! А я не люблю тих, хто мене копіює. Але хай уже! Я вже йду. Але це ще не кінець, Зола. Я ще не все зрозумів…

Він розвернувся і вийшов так само тихо, як і з’явився. Кіт ще трохи посидів біля мене, перебираючи лапками по ковдрі, і нарешті вмостився поруч, згорнувшись у клубочок.

Я відчула, що трохи починаю заспокоюватися, може, тому, що цей дивний кіт, який так безстрашно прийшов і, по суті, прогнав із моєї кімнати Руаса, дав мені зрозуміти, що я тут не сама?

— Дякую, Нявкуне, — прошепотіла я тихенько і обережно погладила його м’яку шерсть, а котик Нявкун стиха замуркотів, ніби заспокоюючи й заколисуючи мене.

І я нарешті вляглась і заснула…