Розділ перший

Вона летіла красиво – трохи до діагоналі, віддаляючись від будинку, та перевертаючись у повітрі, ніби осінній листочок, що одірвався від гілки. Голе жіноче тіло, виблискуючи матовою білизною шкіри у променях нічних ліхтарів, з довгим хвостом золотого волосся, стрімко опускалося донизу, притягуване нездоланною силою земного тяжіння. Не було ані крику, ані відчайдушного волання, що нерідко супроводжує людей, котрі раптом втрачають грунт під ногами. Був лише політ метелика назустріч сяючому вогнику свічки – тихий та не пояснюваний.

Гучний звук удару сповістив світ про те, що чиясь безталанна душа щойно одлетіла до Бога. І одразу ж наступила тиша, так ніби нічого не трапилось, наче й не сталося жодної трагедії, не урвалась нитка життя. А вже за якусь мить увесь двір наповнився пронизливим людським вереском: дві немолоді жіночки, котрі сиділи під під’їздом і стали єдиними свідками події, відчайдушно зарепетували, зрозумівши що саме відбулося просто на їхніх очах…

***

Мене звуть Орест, і я – приватний детектив, тобто той, хто розслідує злочини, але не перебуває на держслужбі. Не можу сказати, що маю багато роботи і шалені гонорари, але на прожиття вистачає, і ще навіть залишається. Мені подобається моя робота, і на те є вагомі підстави. По-перше, я почуваюсь цілковито вільним, бо не маю над собою керівників. По-друге, я відчуваю певну владу над людьми, адже клієнти посвячують мене у свої найсокровенніші таємниці. А влада завжди запаморочлива і туманить голову тому, хто її має. Знати людські таємниці означає мати малесенький важіль, який може дозволити тобі будь-якої миті натиснути на того, на кого потрібно.

Звістка про смерть Анжеліки застала мене зненацька – саме тоді, коли я вислуховував довгу і нудну історію від чергового клієнта, про зникнення авта. Зазвичай я за такі справи не беруся, бо не цікаво. Для пошуку викрадених автівок у нас є поліція, яка повинна відробляти кошти платників податків. Мені ж витрачати час на розшуки громаддя заліза просто не хочеться, навіть якщо за це пропонують гарну винагороду. Значно цікавіше шукати живих людей чи розслідувати якісь злочини – пограбування житла, вбивства, слідкувати за приватним життям зрадливих чоловіків та жінок. Мій об’єкт завжди живий, теплий, з ним можна погомоніти, звісно ж, якщо це не труп.

Анжеліка була моєю кумою, точніше нашою з дружиною кумою, бо хрестила Андрійка. Дівчина була подругою моєї Марини, тож не дивно, що, коли у нас народився первісток, саме їй і запропонували стати хрещеною. Анжеліка любила дітей і радо погодилась. Хоча сама вона була незаміжньою і дітей ще не мала, проте виявилась уважною і турботливою хрещеною. Завжди приходила з подарунками та гостинцями, ладна була всенький день сидіти зі своїм хрещеником, звільнивши від турбот батьків. А потім… Не знаю, хто й коли вигадав ганебну приказку «що то за кума, що під кумом не була», але примовка виявилась до біса пророчою. І у нас з Анжелікою якось несподівано закрутився роман – шалений, пристрасний, сповнений все спопеляючого полум’я кохання.

Ні, це не означає, що, захопившись незаміжньою кумою, я перестав кохати власну дружину, почав приділяти їй менше уваги, знецінив її турботу про мене та нашого синочка, зневажив її як жінку. Просто чи-то спрацювала одвічна генетична чоловіча риса – мисливця-здобитчика, чи, може, на мене подіяли магнетичні флюїди самотньої самиці Анжеліки. Проте я морально зламався і піддався її чарам, а тоді… світ просто перевернувся догори дригом, а пристрасть так захопила мене, що я мало не закинув геть свою роботу. Дійшло до того, що Анжеліка навіть віддала мені ключ від власної квартири, аби я міг приходити до неї коли схочу, навіть без попередження. Такий ступінь довіри свідчив про те, що Анжеліка від мене просто шаленіє і радо не відпускала б мене взагалі... Сприяла цьому і сама робота, адже мені часто доводилось працювати ночами, слідкувати, фотографувати, сидіти у засідці. Ну, хто проконтролює, де саме я перебуваю о другій ночі – у кущах біля будинку свого клієнта, чи у квартирі самотньої молодички? Анжеліка ніколи мені не телефонувала, аби моя дружина не стала випадковим свідком. Телефонував завжди я, попереджаючи про свій прихід, після чого негайно стирав будь-яку інформацію про дзвінок. Ми не слали один одному СМСок, справедливо побоюючись, що їх може випадково прочитати хтось третій. Наші зустрічі завжди були таємними і позбавленими навіть можливості натяку, що про них можуть дізнатися.

Не знаю, чи здогадалась моя дружина про наші з кумою стосунки, проте незабаром я помітив, як вона стала позірно холодною та вередливою. Марина частіше дратувалась, ніж до того, її могла вивести із рівноваги будь-яка дрібниця, навіть не помитий посуд чи не винесений вчасно пакет зі сміттям. Я списував усе це на психічне виснаження, викликане появою у нашій родині дитини – з безсонними ночами та плачем, тож заспокоював її як міг, намагався задовольнити усі вимоги. Мене не виснажував шоппінг і не дратували регулярні відвідини салонів краси. Навіть навпаки, я волів бачити свою дружину привабливою і щасливою. І ця приваба мала сяяти з усього: з довгих наманікюрених пальців Марини, з її зачіски, з нових джинсів чи туфель на високих підборах, із золотих прикрас чи дорогих парфумів. Та попри це, кохана дружина залишалась дратівливою і спалахувала та вибухала ніби петарда, за першої ліпшої причини. Якось я поділився проблемою з Анжелікою, проте вона лише знизала плечима. Навіть жінки, попри усю свою закладену природою інтуїцію та почуття корпоративізму, не завжди можуть пояснити причину незрозумілої поведінки таких як самі. Коли ж Анжеліка була у нас в гостях, Марина враз ставала стриманою і навіть демонстративно увічливою та люб’язною. А про її неспокійний внутрішній стан свідчили лише міцно стиснуті вуста і нещира усмішка, яку я одразу ж упізнавав. Щораз мені здавалось, що вона вдягає на обличчя машкару, аби не викрити себе, не виявити власних почуттів, не виказати внутрішньої душевної нестабільності. Одного разу я навіть висловився Анжеліці щодо того, що Марина догадується про наші інтимні стосунки. Але вона на це лише розреготалась.