Глава 12. Сцена 3.

Глава 12. Сцена 3.

О десятій двадцять ранку Марта майже переконала себе, що сьогодні буде звичайний, сірий і передбачуваний робочий день.

Майже.

Вона сиділа за своїм столом, випроставши спину, машинально перебирала папери й дуже старанно намагалася не дивитися в бік закритих дверей кабінету Максима. Особливо після того, як вранці він поцілував її так, що від спогадів досі горіло обличчя, а думки про роботу здавалися чимось далеким і позбавленим сенсу.

На її зап'ясті під м'яким світлом офісних ламп грайливо виблискувала маленька срібна котяча лапка. Марта швидким рухом прикрила її рукавом бежевого кардигана.

- Не світися, — прошепотіла вона браслету. — У тебе сьогодні відповідальна місія нас не викрити.

- З ким це ти там таємно розмовляєш?

Марта аж підскочила на кріслі, серце тьохнуло десь під горлом. Перед її столом, тримаючи в руках чергову чашку кави, з’явився Веня. На його обличчі цвіла хитра посмішка.

- Ні з ким! — занадто швидко відповіла Марта, ховаючи руку під стіл.

- Я все чув, Марто.

- Що саме ти чув?

- Щось про місію.

Марта глянула на нього з таким виглядом, наче він щойно запропонував скинути всю її сьогоднішню роботу на Персика.

- Веню, тобі що, взагалі немає чим зайнятися?

- Робота є завжди. Але є речі куди цікавіші.

- Наприклад?

Веня загадково нахилився ближче через перегородку столу, понизивши голос до таємничого напівшепоту:

- Наш бос.

Марта ледь не вдавилася повітрям. У грудях миттєво спалахнула тривожна хвиля.

- Що з ним не так?

- Та в тому й річ, що все надто «так»! І це мене лякає, — Веня зробив паузу, смакуючи момент. — Раніше він заходив у хол з таким виразом обличчя, ніби ми всі особисто винні йому пару мільйонів доларів. А сьогодні? Він усміхається, Марто. І вже не перший день. Це ненормально.

- Я вже тобі говорила, що люди іноді усміхаються. І це нормально.

- Не Максим Андрійович!

Марта відкрила рот, щоб видати якусь переконливу відмовку, але раптом помітила, як скляні двері офісу відчинилися, впускаючи шлейф дорогого, нудотно-солодкого парфуму.

І Марта перестала дихати.

На порозі холу з'явилася Вероніка. Вона виглядала бездоганно: ідеально вигладжене легке пальто, бездоганна зачіска пасмо до пасма, високі підбори, що дзвінко цокали по кахлю, і зверхня впевненість людини, яка точно знає, що їй тут раді.

Марта відчула, як холодний клубок підкотився до шлунка. Вона повільно опустила погляд на свій стіл, потім на зап'ястя, ховаючи браслет ще глибше в рукав, а потім знову на гостю. Настрій, який ще хвилину тому був піднесеним і сонячним, тихо вийшов із чату, залишивши за собою гіркий осад.

- Добрий день, — награно-привітно мовила Вероніка.

- Добрий… — автоматично, із невеликим запізненням відповіла Марта. Її голос зрадницьки сів.

Вероніка окинула її оцінювальним поглядом і, злегка скривившись, запитала:

- Максим у себе?

Усередині Марти все неприємно стислося й обірвалося. Вона ж не знала, що Максим уже кілька днів ігнорував дзвінки Вероніки. І навіть не здогадувалась, що всі її повідомлення залишалися нечитаними. Для Марти зараз усе виглядало до болю просто й однозначно: Вероніка прийшла до нього. Впевнено. У робочий час. Отже, Максим чекав на неї. Або, принаймні, був зовсім не проти її візиту.

- Він зайнятий, — тихо, але виразно сказала Марта.

Веня поруч злегка, штучно кашлянув у чашку.

- Дуже зайнятий, — додав він, кинувши на Марту співчутливий погляд.

Марта невдоволено подивилась на нього.

- Веню.

- Що?

- Нічого.

У цей момент двері кабінету відчинилися. Вийшов Максим з телефоном у руці, щось переглядаючи на екрані. Він підняв очі, побачив Вероніку й миттєво зупинився. На його обличчі не з'явилося ані радості, ані здивування, яке можна було б назвати приємним. Лінія губ стислася в тонку смужку, а в очах запалало стримане роздратування.

- Вероніко, — сухо кинув він.

- Нарешті, — вона вмить нагородила його неймовірно спокусливою усмішкою й зробила крок йому назустріч.

Марта ще нижче опустила очі, впившись пальцями в край столу. От і все. «Нарешті». Одне слово, а їй уже хотілося забрати свій браслет, кота, чашку і переїхати хоча б у сусідню область.

Максим перевів погляд на Марту, пильно дивлячись на неї ще кілька секунд. Марта це відчула шкірою, але демонстративно відвернулася до монітора.

- Зайди, — мовив він Вероніці, відступаючи в глибину кабінету.

Двері зачинилися. Клацання замка пролунало для Марти як постріл. Вона тупо дивилася на фінансову таблицю, але цифри розпливалися перед очима.