Глава 12. Сцена 2

Глава 12. Сцена 2

У понеділок вранці офіс нагадував заведений до відмови механізм. Він жив своїм звичним життям: монотонно й вимогливо дзвонили телефони, принтери в кутку нервово випльовували стоси паперу. Хтось біля кухонного куточка вже голосно сварився з кавомашиною, яка знову відмовлялася видавати еспресо, а в робочому чаті вже втретє за ранок з’являлося розпачливе повідомлення: «Хто забрав червоний степлер?!»

Усі бігли, метушилися, занурювалися в буденну рутину. І в цьому шумному потоці Марта зрозуміла одну дуже неприємну, майже небезпечну річ: вона зовсім не вміла поводитися так, ніби нічого не сталося.

Особливо після вчорашнього.

Вона сиділа за своїм робочим столом, випроставши спину, напружена, наче натягнута струна. Очі були прикуті до монітора, але вже хвилини три вона читала один і той самий рядок у фінансовому звіті. Букви зливалися в суцільну темну смугу, а в голові замість цифр та сухих графіків вирували зовсім інші картинки. Вони накочували гарячими хвилями, змушуючи серце здригатися від найменшого спогаду.

Неділя. Залита м’яким сонцем кухня. Затишна напівтінь від фіранок. Максим, який стояв навпроти у звичайній темній футболці, з недбало скуйовдженим волоссям. Його теплі і злегка шорсткі пальці повільно й невагомо ковзали по її оголеній руці. Наче він давав їй можливість зупинити його, відступити назад, сховатися за звичними межами.

Але вона не відступила.

А потім був поцілунок. Спочатку обережний, а за ним — другий: глибокий, палкий, що остаточно спалив усі бар’єри між ними. Марта й досі відчувала шкірою той солодкий трепет, пам’ятала, як мимовільно притиснулася до нього, шукаючи тепла. Пам’ятала, як його сильні руки обійняли її за талію, притягуючи впритул, і як він на мить завмер, важко й рвучко дихаючи, ніби сам злякався цього неконтрольованого пориву.

І це його хрипке шепотіння біля її губ:

- Марто…

Вона тоді не змогла нічого відповісти, лише знизу вгору подивилася на нього очима, в яких застрягло ціле море запитань і відповідей.

- Що? — прошепотіла ледь чутно.

Максим повільно провів пальцями по її волоссю, заправляючи неслухняне пасмо за вухо, і торкнувся щоки.

- Нічого.

Але в тому «нічого» ховалося стільки невисловленої ніжності й пристрасті, що Марта й зараз відчувала це сиротами по шкірі. Вони тоді не поспішали. Вперше за весь час знайомства дозволили собі бути поруч без посад і субординації: без його стриманого «ви» та її шанобливого «Максиме Андрійовичу». Хоча б на ті кілька годин, які здавалися вихопленими у суворого реального світу.

А потім…

Марта різко кліпнула, виринаючи зі спогадів. По щоках розлився гарячий рум’янець.

- Ні, — тихо нагадала вона собі й з силою потерла обличчя долонями. — Ми на роботі. Повернися в реальність.

Персика поруч не було. М'який рудий кіт, який учора так мудро й іронічно спостерігав за ними, залишився вдома. Ніхто не міг урятувати її від власних думок.

- Працюємо, — як закляття повторила Марта й знову впилася поглядом в екран.

Минуло буквально десять секунд. Пальці самі ковзнули до лівого зап’ястя. Тонкий срібний ланцюжок відповів прохолодним дотиком, і маленька котяча лапка витончено блиснула під холодним світлом офісних ламп. Марта тихо усміхнулася.

- Ну от навіщо ти мені його подарував?.. — прошепотіла вона до лапки.

В уяві миттєво ожили його сильні, впевнені руки, які так обережно застібали цей замочок на її зап'ясті. Вона трохи замріяно усміхнулася, але вже цілком по-дорослому.

- Все! Досить! — Вона подумки дала собі ляпаса.

Марта твердо вирішила: сьогодні вона буде втіленням професіоналізму — стриманою, холодною, неприступною залізобетонною стіною. Жодних безглуздих усмішок у порожнечу і викривальних поглядів. Жодних спогадів і, особливо, випадкових дотиків. Вона доросла, розумна жінка, яка чудово контролює власні емоції та тіло. Принаймні теоретично.

Саме в цей момент тихо й м’яко дзенькнули двері ліфта.

Марта автоматично підняла голову, і вмить уся її кришталева теорія разом із самоконтролем розсипалася на дрібний пил.

У хол вийшов Максим. Бездоганний, як і завжди: ідеально підігнаний темний костюм, сліпучо-біла сорочка, дорогий годинник і акуратна борода. Звичайний діловий вигляд — стриманий, недосяжний бос. Але його очі… У них палали знайомі іскорки вчорашнього вечора.

Він помітив її миттєво й на секунду завмер посеред коридору. Тінь посмішки торкнулася його губ. Це була не та чергова усмішка для клієнтів чи партнерів, а ледь помітна, призначена тільки їй.

Марта відчула, як серце пропустило удар. Вона все зрозуміла без слів: він теж пам'ятає кожну секунду.

«О ні…» - промайнуло в голові.

Вона гарячково опустила очі на монітор, старанно вдаючи, ніби зайнята надважливою таблицею. Максим пройшов повз її стіл. Його хода була впевненою, а довкола витав шлейф дорогого парфуму з нотками кедра й тютюну. Того самого, що ще з учора всотався в її халат.

- Доброго ранку, — лунав його низький, спокійний голос.