Глава 12. Сцена 1.

Глава 12. Сцена 1.

Правило Марти № 13: ніколи не закохуйся у власного боса.

Особливо якщо він: привабливий та впевнений у собі, знає про тебе більше, ніж ти сама про себе, дивиться так, що ти на мить забуваєш власне ім’я, і, що найгірше, зовсім не поспішає відводити погляд. Марта чудово знала це правило. Вона сама його щойно придумала. А отже, мала всі підстави його порушити.

Марта Левицька прокинулася о сьомій двадцять три. Не від будильника, не від Персика і навіть не від звуку телефону. Вона прокинулася від усмішки. Просто так. Лежала під важкою, теплою ковдрою, дивилася, як м'які золотаві промені недільного сонця повільно прорізають шпарини між шторами й малюють мереживні тіні на стелі, і усміхалася. По-дурному, але щиро. Поки її мозок не вирішив, що нарешті час вмикати реальність.

А реальність обрушилася миттєво, разом із яскравими уривками вчорашнього вечора.

Максим. Напівпорожній затишний ресторан. Його глибокий, спокійний погляд. Дотик його гарячих пальців. Таємнича чорна коробочка, яка виявилася зовсім не тим, чого вона так боялася... І той самий браслет.

Марта різко сіла на ліжку, ковдра ковзнула з плечей. Вона підняла ліву руку. На витонченому зап'ясті блиснув благородний метал. Маленька, філігранно виконана котяча лапка лежала точно на пульсі, який від однієї згадки про вчорашнє прискорив свій ритм. Вона повільно провела подушечкою пальця по прохолодному сріблу.

- Ой… — вирвалося в неї тихе, безпорадне зітхання.

Персик саме в цей момент граційно стрибнув на край матраца. Масивний, пухнастий, із видом перського шейха, він сів на задні лапи й прискіпливо вставив у хазяйку свій звичний бурштиновий погляд.

Марта подивилася на нього в упор.

- Це через тебе. Тільки не намагайся робити вигляд, що ти нічого не розумієш.

Кіт мовчки сидів, обгорнувши лапи пишним хвостом. Потім повільно перевів погляд на її зап'ястя, на метал, що виблискував у ранковому світлі, знову підняв очі на Марту й неквапливо, демонстративно моргнув.

- Так. Саме він.

Вона піднесла руку ближче до очей. У пам'яті виразно, до найдрібніших деталей, спалахнув той момент у ресторані. Максим, який нахилився до неї через стіл. Його великі, сильні пальці, які дивовижно ніжно обхопили її руку. Подушечки його пальців, що випадково, а можливо, й навмисно ковзнули по чутливій шкірі з внутрішнього боку зап'ястя, викликавши цілу зграю мурашок по спині. Його тихий, оксамитовий голос, від якого в залі ресторану, здавалося, зникли всі звуки: «Я побачив його у вітрині... і просто не зміг пройти повз. Одразу подумав про вас, Марто».

Марта тоді забула, як дихати, і не змогла витиснути з себе ані слова. А зараз, у тиші власної спальні, тим більше не знала, що з цим робити.

- Нормальні люди не дарують своїм підлеглим такі браслети, — пробурмотіла вона, відкидаючи пасмо волосся з обличчя.

Персик видав коротке, зверхнє «няв».

- А тим більше боси! Не дарують боси своїм підлеглим просто так браслети! — додала вона гучніше.

Кіт зробив м'який крок уперед і сів зовсім поруч із її коліном.

- Не дивись на мене.

Мовчання. Тільки тихе, ритмічне муркотіння.

- Ні, це абсолютно нічого не означає! Це просто… ввічливий жест. Подяка за роботу.

Мовчання стало ще більш скептичним.

- Добре! — Марта важко видихнула. — Можливо, це щось та й означає.

Вона безсило впала назад на подушки, заплющивши очі й притиснувши руку з браслетом до грудей.

- От навіщо він це зробив? Навіщо все так ускладнювати?..

Персик влігся поруч, притулившись теплим боком до її ліктя, але полегшення це не принесло.

Марта глибоко вдихнула, намагаючись опанувати сумбур у голові, і раптом крізь легкий шум ранкового міста до її слуху донісся чіткий, ритмічний звук із глибини квартири.

Клацання. Легкий гул. Тихий шиплячий струмінь.

Кавомашина.

Марта миттєво розплющила очі й завмерла, перестаючи дихати.

Максим. Він вже прокинувся і готує каву.

Серце зробило божевільний перекид і боляче вдарилося об ребра. Вона кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зібрати до купи думки. Потім сповзла з ліжка, хаотично намацала на стільці свій домашній м'який халат шовковистого кремового відтінку, швидко закрутила паски й вискочила в коридор.

- Чудово, — прошепотіла вона сама до себе, відчуваючи, як тремтять пальці. — Просто чудово.

Персик ліниво підвів голову, спостерігаючи за її метушнею з очевидним котячим співчуттям, але підводитися не поспішав.

На кухні панував затишний напівморок, розбавлений яскравим променем сонця, що пробивався крізь вікно. Повітря було густо просочене п'янким, гіркувато-солодким ароматом свіжозвареного еспресо.

Максим стояв спиною до дверей, біля кухонного острівця. Він був у простий домашній темній футболці, яка вигідно підкреслювала широкі плечі та рельєф спини, м'яких сірих спортивних штанах і… босоніж.