Глава 11. Сцена 4.

Глава 11. Сцена 4.

До одинадцятої ранку Марта встигла виконати цілу купу справ: переодягнутися у більш зручний домашній одяг; прийняти освіжаючий ранковий душ. Потім навести лад на кухні, а саме — переставити вазу на невеличкому столику шість разів (включаючи варіанти «за феншуєм» та «аби очі не бачили»); двічі нагодувати Персика; один раз вступити з Персиком у запеклу словесну дуель через те, що той вимагав третю порцію; поставити чайник і одразу забути про нього. Потім згадати про чайник тільки тоді, коли той почав видавати звуки пораненого ультразвукового винищувача. Ну і звичайно — це щонайменше сімнадцять разів перевірити телефон, імітуючи випадкове гортання стрічки новин.

Жодного нового повідомлення від Максима не було. Та він і не обіцяв телефонувати чи щось писати. Тож телефон вперто мовчав, граючи на її нервах краще, ніж професійний віолончеліст. Але Марта продовжувала чекати звістки від Максима.

- Чудово, — голосно пробурмотіла Марта, старанно наливаючи окріп у чашку. — Значить, у нього є справи. Дуже важливі справи. У мене, між іншим, теж купа справ. Наприклад... пити чай.

Персик сидів на кухонному стільці з виразом обличчя суворого судового виконавця і дивився на неї не кліпаючи.

- Ой! Навіть не починай, — застерегла його Марта, вказуючи на нього вказівним пальцем.

Кіт розширив зіниці.

- Я не чекаю його.

Мовчання. Тільки тихий гуркіт холодильника.

- І я НЕ думала про те, де він і з ким, — додала вона гучніше.

Персик повільно, зі смаком позіхнув, демонструючи повну зневагу до її самовиправдань.

- Ти взагалі можеш хоча б раз у житті підтримати мене морально? Твоя солідарність зі мною на нулі.

Замість відповіді Персик граційно спустився зі стільця, підійшов до стільниці й спрямував свій рожевий ніс у бік загадкового чорного матового пакета.

Марта з глухим стукотом поставила чашку.

- Навіть не думай! Це предмет підвищеного ризику!

Персик зупинився. Обернувся. Поглянув на неї з німим запитанням: «Ти серйозно?» Потім знову на пакет.

- Ні.

Кіт демонстративно сів.

- Ні!

Персик повільно влігся на підлогу, розпластавшись, як рудий килимок, але не зводячи очей із пакунка.

- От і добре.

Марта зробила ковток чаю, відчуваючи, як заспокоюється пульс. І тут вона почула шарудіння за дверима. Завмерла.

Але вже за кілька секунд у коридорі клацнув замок. Двері відчинилися, і в квартиру увірвався потік свіжого холодного повітря разом із Максимом. Він увійшов швидко, стрімко, наче дійсно забіг лише на секунду між двома надважливими зустрічами.

Легка темна куртка розстебнута, волосся на голові розтріпане, в одній руці він тримав телефон, який тихо вібрував, в іншій були ключі, що стиха подзвонювали.

Марта раптом усвідомила, що досі стоїть посеред кухні з чашкою, з якої валує пар, у своїх найулюбленіших, але абсолютно позбавлених сексуальності домашніх штанах з кумедним принтом та босоніж.

Максим помітив її миттєво. Його погляд уважний, оцінюючий і бісівськи чіпкий дуже повільно ковзнув по ній: від розпущеного після душу волосся до босих пальців ніг. У кутику його губ з'явилася тріумфальна, ледь помітна усмішка.

- Доброго ранку ще раз, — його голос пролунав надто звучно для такої ранньої години.

- Ви… вже повернулися? — Марта постаралася надати голосу байдужого відтінку, але вийшло трохи сипло.

- Як бачите.

- Я бачу.

«Геніальна відповідь, Марто! Блискуча словесна дуель, ти просто майстер комунікацій», — подумки вилаяла вона себе.

Персик тим часом уже зрадницьки терся об дорогі штани Максима, видаючи звуки, схожі на роботу невеликого моторчика.

- Зрадник номер два, — тихо й гірко промовила вона в чашку.

Максим, звичайно ж, почув.

- Схоже, він скучив.

- Він скучає за всіма, хто його годує, — відрізала Марта.

- А ви?

Марта вдихнула повітря разом із гарячим паром і ледь не вдавилася.

- Я що?

- Ви скучили? — запитав він, зробивши крок убік кухні.

Він сказав це досить спокійно. Занадто спокійно. Наче просто поставив звичайне запитання.

- За… вами?

- Саме так.

- Ні.

Відповідь вистрілила так швидко й гучно, що Максим вигнув темну брову.

- Навіть не думала! — додала вона для надійності, закотивши очі.

- Я зрозумів, — промовив він із легким кивком.

- Добре.

- Дуже переконливо. Особливо швидкість реакції.

Марта небезпечно примружилася.