Глава 11. Сцена 3.

Глава 11. Сцена 3.

Марта прокинулася ще до того, як цифровий годинник на нічному столику встиг беззвучно переключитися на сьому. Що саме по собі було тривожним симптомом. Зазвичай її організм сприймав раннє пробудження приблизно так само, як Персик сприймав слово «ні», тобто з категоричним протестом. Але сьогодні очі розплющилися о шостій п'ятдесят.

Марта кілька хвилин лежала нерухомо, вдивляючись у білу стелю, де крізь важкі штори пробивалися перші холодні смуги суботнього світанку. Потім пам'ять почала детально відновлювати події вчорашнього вечора.

Вероніка. Три сповіщення поспіль. Чорний мармур кухонного острова. Темно-сірі очі Максима та його слова, сказані майже пошепки: «Особливо коли ви ревнуєте».

Марта міцно заплющила очі й тихо прошепотіла в порожнечу кімнати:

- Ні.

Персик, який досі спав у її ногах, згорнувшись пухнастим рудим бубликом, ліниво підняв голову. Одно його вухо раптом пересмикнулося.

- Навіть не починай, — застерегла вона кота, не розплющуючи очей.

Кіт повільно моргнув.

- Я не ревнувала. Це була звичайна людська цікавість.

Персик видав тихий, розчарований подих і знову вмостився на покривалі.

- І не треба так демонстративно мовчати. Твоє мовчання надто багато собі дозволяє.

Кіт навіть не ворухнувся.

- Дякую за підтримку, зрадник.

Марта рішуче сіла на ліжку, розпатлавши волосся. Вона мусила переконати себе перш ніж ступить босою ногою на холодний паркет: це був просто жарт. Звичайний, трохи провокаційний чоловічий жарт. Максим просто знайшов у її особі зручну мішень для свого тонкого, розсудливого гумору. Він останнім часом взагалі, здавалося, отримував щире задоволення від того, як легко йому вдавалося вибити її з колії. Спочатку ці браковані палички. Потім ігнорування телефону. Потім це його проникливе «ревнуєте».

Нахаба. Розпещений, надто впевнений у собі нахаба.

Вона підвелася й покрокувала до дзеркальної шафи. Марта вирішила, що сьогодні буде поводитися підкреслено природно. Не дивитиметься на його телефон і не шукатиме в його погляді прихованих змістів. Вона була впевненою, як ніколи, що точно не буде реагувати на ці його ледь помітні усмішки.

Вона відчинила дверцята шафи. Світло-блакитна сорочка. Ні, надто суворо, ніби вона збирається на допит. Біла блузка з м’яким коміром. Занадто ошатно. Ще вирішить, що вона чекала на свято. Простий оливковий джемпер. Але надворі квітень та і на кухні може бути жарко...

- Господи… — прошепотіла Марта, стискаючи скроні.

Персик знову підняв голову з ліжка, стежачи за її хаотичними переміщеннями.

- Мені просто треба нормально вдягнутися! — обернулася вона до кота. — Це не для нього.

Мовчання.

- Я сказала — не для нього!

Персик повільно, мудро моргнув, ніби думав: «Ой! Ну кому ти брешеш, дівчино?»

Марта зрештою вибрала шовковисту блузку пастельного кремового відтінку й темні прямі джинси. Вона зупинилася перед дзеркалом у повний зріст. Застібнула верхній ґудзик. Потім розстібнула. Потім знову застібнула.

- Це просто зручний, якісний одяг, — впевнено мовила вона своєму відображенню. — Звичайна субота.

Персик продовжував не кліпаючи дивитися на неї зі свого «п'єдесталу».

- Що? Добре, можливо, блузка трохи занадто офіційна для домашнього сніданку. Але ж я не знаю розкладу на сьогодні!

Через декілька хвилин, пройшовши крізь тихий коридор, Марта ступила на поріг кухні і миттєво зрозуміла, що її тактичний план зазнав нищівної поразки ще на старті.

Максим уже був там.

Він стояв спиною до дверей біля кавомашини, яка тихо гула, наповнюючи простір гіркуватим, бадьорим кавовим ароматом. І на ньому не було ані звичного строгого костюма, ані шовкової сорочки. Він вдягнув темні штани й просту білу футболку, яка вигідно підкреслювала широкі плечі та рельєфну спину. Через край стільця була дбайливо перекинута легка куртка. Жодної краватки і зовсім ніякого натяку на ділову зустріч чи роботу. Він виглядав небезпечно привабливим у цьому своєму суботньому прикиді.

Максим повернув голову на звук її кроків. Його сірі очі повільно ковзнули по її кремовій блузці, лише на мить затримавшись.

- Доброго ранку, Марто.

- Доброго, — її голос пролунав якось сухо.

Марта спокійно пройшла до острова й сіла на той самий барний стілець.

- Ви рано.

- Як і ви.

- Я завжди рано встаю, — збрехала вона, не моргнувши й оком.

Максим ледь помітно підняв брову й зиркнув на годинник на зап'ясті.

- У суботу? О сьомій ранку?