Глава 7. Сцена 3.

Глава 7. Сцена 3.

Після вечері кухня швидко спорожніла.

Марта за звичкою вже стояла біля раковини, засукавши рукави блузки, і мила тарілки під струменем теплої води, незважаючи на наполегливі прохання й протести Максима.

- Марто, ви готували вечерю, — Максим підійшов із боку, тримаючи в руках лляний кухонний рушник. — За всіма законами гостинності посуд мию я.

- Це моя черга, Максиме Андрійовичу, — усміхнулася вона, вправно намилюючи губку. — У мене досвід.

- Ми з вами не домовлялися про жодні черги.

- Тоді домовляємося зараз.

Вона усміхнулася.

- Максиме Андрійовичу, ви зараз дуже ризикуєте.

- Чим саме?

- Я швидко звикаю до хорошого.

- Це не найгірша звичка.

Максим узяв з її рук вимиту тарілку й почав повільно, ретельно витирати її рушником.

- Якщо чесно, — тихіше мовила Марта, дивлячись на піну у воді, — я навіть не пам'ятаю, коли востаннє хтось допомагав мені на кухні після вечері.

- А я, якщо чесно... — Максим на мить завмер, дивлячись на кришталево чистий бокал, — не пам'ятаю, коли востаннє вечеряв не наодинці.

На якусь хвилину між ними запала особлива тиша.

Але першим цю тишу порушив Персик.

Він урочисто, карбуючи кожен крок і гордо задравши хвіст трубою, пройшов між ними. У зубах він впевнено тримав свою улюблену, трохи потерту тканинну мишку й з гордим виглядом поклав її просто під ноги Максиму.

Той здивовано подивився вниз.

- Це ще що за ритуал? І що він означає?

- Вітаю вас, — абсолютно серйозно відповіла Марта, витираючи руки. — Ви отримали подарунок.

- Він віддав мені свою іграшку?

- Це дуже високий рівень довіри й визнання вашого статусу.

Максим обережно підняв маленьку тканинну мишку за мотузяний хвостик. Персик у цей час уважно, не кліпаючи, стежив за кожним рухом його пальців.

- І що я повинен зробити з цим трофеєм?

- Треба кинути її в коридор.

- Серйозно?

- Якщо не кинете просто зараз — він дуже глибоко й ненадовго образиться.

Максим слухняно, легким рухом запустив мишку вздовж довгого передпокою. Персик миттєво, за кілька секунди буксуючи кігтями по паркету, кинувся за нею. За пару секунд він уже повернувся назад, захеканий, але щасливий, і... знову акуратно поклав іграшку до ніг Северина.

- Ні, — похитав головою Максим, розвівши руками. — Він що, собака?

- Не кажіть цього голосно, Максиме Андрійовичу! Образиться.

- На мене чи на всіх собак світу?

- На всіх людиноподібних і на всіх собак також, — уточнила дівчина.

Максим тихо засміявся й удруге запустив мишку в політ.

- Починаю сильно підозрювати, що мене щойно призначили на нову посаду в цій квартирі.

- Яку саме?

- Особистий аніматор та фітнес-інструктор його величності.

- І зауважте — знову без випробувального терміну!

Коли кухня нарешті засяяла чистотою, Марта дістала з кишені піджака телефон, що тихо завібрував. На екрані яскраво блимало повідомлення від власниці її затопленої квартири: «Марто, доброго вечора. Передзвоніть мені, будь ласка, є розмова.»

Вона ледь помітно зітхнула, відчувши, як приємна легкість вечора трохи осідає.

- Вибачте, Максиме Андрійовичу... Мені треба відповісти.

- Звісно.

Марта вийшла на простору лоджію. Вечірній Київ за вікнами вирував мільйонами золотих і червоних вогнів. Вона глибоко вдихнула й натиснула кнопку виклику.

- Добрий вечір, пані Ларисо.

- Добрий, Марто. Я якраз хотіла повідомити вам поточні новини по квартирі.

- Слухаю.

- Ой, майстри сьогодні ще раз все оглянули... Сказали, що сушити стіни й перестилати ламінат доведеться значно довше, ніж ми планували спочатку.

- Наскільки довше? — тихіше запитала Марта, притискаючи лоб до прохолодного скла.

- Ще приблизно три, а то й чотири тижні. Роботи там непочатий край.

Марта заплющила очі. Чотири тижні... Місяць.

- Розумію...

У слухавці запала коротка пауза.

- І ще одне, Марточка...

Дівчина вже серцем відчувала: хороших новин далі можна не чекати.

- Так, я слухаю?

- Після такого капітального ремонту я вирішила суттєво підняти щомісячну орендну плату. Сам ламінат зараз ого-го скільки коштує. Сподіваюся, ви не образитеся, але за стару ціну я здавати вже не можу. Зараз такі ціни на ринку...