Розділ 1

Єгор

Кому взагалі потрібні правила? Їх придумали ідіоти для ще більших ідіотів. Як писав Ернест Хемінгуей: «Чому ми повинні жити за загальними правилами? Ми — це ми.» І це дійсно так, адже кожен з нас — творець свого життя. Якщо мені хочеться в цей момент порушити якесь правило, нав'язане суспільством, то чому я повинен відмовлятися від цього задоволення? От і зараз, у місці, де максимально дозволена швидкість шістдесят кілометрів, я мчуся на сто двадцять. Ще один спосіб показати світові, що йому не підкорити мене. Як би сильно батьки не хотіли зробити з мене слухняного хлопчика, я все ж був бунтівником. Їм не залишалося нічого, як змиритися з цим. Але і досі батько не втрачає нагоди принизити мене чи зачепити своїми словами. Я потягнувся рукою до сенсорної панелі та голосніше ввімкнув музику в автомобілі. Думки про батька почали дратувати мене, тому я міцніше стиснув кермо.

Мені хотілося відпочити після довгих робочих місяців у компанії тата. Восени на мене чекав новий чемпіонат з перегонів, який я зобов'язаний виграти. Минулого року я був за крок до того, щоб отримати кубок, але той клятий Ємчук усе зруйнував. У мене в планах добряче відпочити в будиночку на березі, а тоді з новими силами увірватися в чемпіонат та перемогти.

Від моїх думок мене відірвав рингтон телефону. Я швидко глянув на екран і роздратовано закотив очі, коли побачив ім'я свого друга.

— Чого тобі? — спитав я одразу ж, як прийняв дзвінок та поставив його на гучномовець.

— Чувак, ти де? Ми вже зачекалися на тебе, — сказав Марк своїм фірмовим голосом, яким зазвичай клеїв дівчат. — Тут стільки красунь.

З гучної музики, яка змішалася з його голосом, я зрозумів, що він зараз у клубі. Ідеальний вечір суботи на думку мого друга. Мабуть, я б теж так сказав ще декілька днів назад, але зараз мені справді хотілося відпочити десь у тихому місці.

— У мене відпустка, — мовив я, зосередившись на дорозі. — Я хочу набратися сил перед чемпіонатом.

— Серйозно? І куди ти зібрався?

— У свій будиночок біля моря. Поки ніхто не знає про мій приїзд. Я не говорив батькам, але і їм байдуже. Вони надто сильно зайняті в Іспанії.

— Це нудно, Єгоре! — Марк голосно застогнав. — Ти міг полетіти в будь-який куточок світу, щоб насолодитися відпочинком, але обрав якесь задрипане місце на березі моря.

— Мені воно подобається. До того ж я давно вже не був там. Хочеться побути трохи в тихому та спокійному місці.

— Це не схоже на тебе.

— Можливо, — пробурмотів я. — Це все, що ти хотів? Я за кермом, тому не дуже зручно розмовляти.

— Гаразд. Якщо раптом буде нудно, то повертайся. Тут стільки крутих літніх вечірок намічається.

— Навіть не сумніваюся. Бувай!

Я вимкнув дзвінок до того часу, як Марк встиг би ще щось сказати. Насправді мені було зручно розмовляти з ним, але я зовсім не хотів цього. Останнім часом мене надто сильно дратувало моє оточення. Мені хотілося чогось нового, живого... Ці всі вечірки, клуби, розваги та дівчата на одну ніч починали набридати. Я не з тих хлопців, що заводять стосунки чи закохуються. У моєму житті нема місцю коханню, бо воно завжди миттєве та нереальне. Хіба кохання існує насправді? Це просто почуття, вигадане для дівчаток, які хочуть бути чимось більшим, аніж просто розвага. Я на таке ніколи не поведуся.

На вулиці було темно, але я навмисно обрав нічну поїздку. Навіщо мучитися в автомобілі під час такої важкої літньої жари? Зовсім інша справа їхати зараз з ледь відчиненим віконцем. І хоч дорога була довгою, я отримав від неї неабияке задоволення. Мені подобалася швидкість, рев автомобіля під ногами та мій улюблений залізний кінь, Форд Мустанг з чорним матовим покриттям.

Перше, що здивувало мене, коли я під'їхав до будинку, — це нещасна біла Тойота, що стояла неподалік. Я насупився, адже тут зазвичай нікого не було. Може, це Світлана придбала собі такий автомобіль? Ця думка змусила мене засміятися, бо я уявив старшу жінку за кермом такої автівки. Це точно не в стилі Світлани.

Друге, що збентежило мене, коли я підійшов ближче, — це розкладені столики та стільці на терасі. Звідки вони могли взятися? Я пам'ятаю, що ще минулого літа залишив їх у коморі.

Третє, що не сподобалося мені, коли я потягнувся до ручки дверей, — це те, що вони були замкнені лише на один ключ.

Я невдоволено похитав головою та швидко відімкнув їх. Запах свіжої випічки змусив мене скривитися. Я не розумів, що відбувається? Можливо, раніше проговорився Світлані про свій приїзд, і вона підготувала це все? Але ж я нікому не казав, що збираюся у відпустку.

Мою увагу привернув якийсь шум на другому поверсі. Я почав повільно прямувати туди. Мало не перекинув вазу, що стояла на тумбі. Мабуть, це було гучно, адже шум стих.

Я максимально тихо піднявся на другий поверх. На щастя, сходи не скрипіли.
Двері до однієї з гостьових кімнат були відчиненими. Я напружився, адже у моїй голові закралися думки про ймовірних грабіжників. Тут було багато дорогих речей, які полюбляла купувати моя матір. Навіть та ваза, яку я мало не перекинув, була з високоякісного фаянсу та ще й ручного розпису.
Я переступив поріг та увійшов усередину кімнати. Мою увагу привернув жіночий сарафан жовтого кольору, що лежав на ліжку. Я оглянувся по сторонах і помітив, що тут надто багато жіночих речей.

Позаду мене почувся якийсь голосний рик. Я здригнувся з переляку, а коли обернувся, то відчув сильний удар у голову.

— Ай! — крикнув я, поклавши руку на своє чоло, а тоді голосно застогнав від болю.

Потрібно було декілька секунд, щоб отямитися від удару. Я важко заплющив очі, а коли розплющив їх, то побачив перед собою дівчину. Вона сердито дивилася на мене, тримаючи в руках металеву статуетку у вигляді слона. Бісову статуетку, якою вона заїхала мені в голову!

— Ти хто така? — роздратовано спитав я.

Дівчина зробила декілька обережних кроків назад і потягнулася рукою до свого телефона, що лежав на тумбі.

— Я зараз зателефоную в поліцію! — пригрозила вона, хоча це було смішно. — Ти грабіжник, так?

Я закотив очі, все ще відчуваючи біль від удару. Мене вона так розізлила, що хотілося викинути її кудись з вікна.

— І що ти скажеш поліції? — спитав я, піднявши одну брову. — Що вдарила власника будинку?

Вона нахмурила свої тонкі брови, а її блакитні очі стали майже вдвічі більшими.

— А тепер зустрічне питання, — продовжив я. — Ти грабіжниця?

— Я орендую цей будинок! — голосно сказала вона.

Тепер уже я ледь не впав від здивування. Цей будинок ніколи ніхто не орендував.

— Ти знущаєшся з мене? — я вже мало не кричав. — Як ти можеш орендувати мій будинок без мого дозволу?!

Дівчина похитнулася та сперлася своїм худим тілом до стіни. Вона була налякала, але все ще міцно тримала в руках ту дурну статуетку. В голові знову боляче занило.

— Світлана домовилася з власниками, — розгублено почала говорити дівчина. — Вони дозволили мені пожити тут деякий час.

— Це божевілля, — пробурмотів я. — Зараз розберемося з цим.

Я зробив декілька кроків, щоб вийти з кімнати, а вона знову замахнулася на мене тією статуеткою. Мені нічого не залишалося, як боляче схопити її за руку та забрати нарешті того слона.

Вона сильніше притиснулася до стіни, наче наляканий зайчик. Я примружив очі, дивлячись на неї. Ця дівчина справді злила мене. Треба якнайшвидше позбутися її.

— Аріно! — почувся з першого поверху голос Світлани.

От і прекрасно! Я поставив статуетку назад на тумбу, а тоді швидко попрямував на перший поверх. Якнайдалі від цієї божевільної. Моя голова ледь не розколювалася від болю.

— О, Єгоре Олександровичу! — здивовано почала Світлана, коли побачила мене.

На обличчі жінки застиг вираз шоку. Я пройшов повз неї, кинувши сердитий погляд в її сторону. Різко відчинив дверцята холодильника та витягнув з морозильної камери пакет з льодом. Як тільки приклав його до голови, мені стало легше. Не хотілося б, щоб на моїй голові залишився слід від удару.


Краєм ока помітив, що та дівка теж спустилася. Вона збентежено подивилася на Світлану, знервовано перебираючи пальцями краї своїх шортів.

— Не знала, що ви плануєте приїхати, — сказала жінка, намагаючись усміхатися. — Ви не попереджали про це.

— Я і не повинен попереджати! Це мій дім.

— Ваших батьків, — виправила Світлана.

— Це нічого не змінює, — різко мовив я. — Звідки взялася ця дівчина?

— Арінка приїхала сюди у справах. Вона орендувала той зруйнований будинок, що знаходиться трохи нижче. Знову ті шахраї не дають спокою. Коли той Степан взагалі розбереться з ними?

Я закотив очі, бо мені не подобалося, що Світлана відійшла від теми. Про тих шахраїв вже давно говорять, але треба бути повним ідіотом, щоб повестися на них. Здається, ця дівка саме з таких.

— Ближче до суті, Світлано!

— Ми з нею випадково зустрілися вчора. Дівчинка здалася мені дуже милою та хорошою, тому я вирішила допомогти їй. Ваші батьки погодилися здати цей будинок в оренду Аріні. Вона уже заплатила за весь час проживання.

— Скільки? — спитав я. — День, три дні, тиждень?

— Два місяці, — тихо відповіла дівчина.

— Що? Два місяці?!

Мені хотілося кричати, але біль у голові нагадав про себе. Я сперся рукою до стола, намагаючись прийняти найкраще рішення для мене.

— Я поверну тобі гроші, а ти з'їдеш звідси, — заявив я. — Так буде краще і для мене, і для тебе теж.

Вираз її обличчя змінився з переляканого на сердитий. Я швидко оглянув кімнату очима на наявність предметів, якими вона могла б знову вдарити мене.

— Вибач? — спитала вона, склавши руки на грудях. — Я орендувала цей будинок і маю повне право жити тут!

— Сумніваюся, що ви оформляли договір оренди. Твоє проживання тут — незаконне.

— У неї домовленість з вашими батьками, Єгоре! — втрутилася Світлана.

Мене це починало ще більше злити з кожною секундою.

— Мене це не цікавить! Я вже сказав, що вона з'їде звідси.

— От і ні! — вперто сказала дівчина. — Цей будинок ідеально підходить мені для проживання. Він близько до місця моєї роботи, а також знаходиться біля моря. Ти не маєш права виганяти мене звідси.

Я похитав головою, намагаючись заспокоїтися. Вона доведе мене до сказу!

— А ти надовго приїхав сюди? — тихо спитала Світлана.

— На. Два. Місяці. — крізь зуби відповів я, виділяючи кожне слово.

— Я зараз зателефоную до вашого батька, гаразд?

— О, так! Зробіть це, будь ласка.

Жінка витягнула свій телефон та відійшла до коридору. Та дівчина уважно дивилася на мене, примруживши очі. Я ж хмуро спостерігав за нею у відповідь. Вона була низького зросту та худої статури. Тонке світле волосся ледь досягало нижче лопаток. Вона не була з тих дівчат, які могли б коли-небудь зацікавити мене.

— Ваш тато хоче поговорити з вами, — сказала Світлана, відриваючи мене від нудного процесу розглядання цієї дівки.

Вона передала мені свій телефон. Я приклав його до вуха та підійшов до вікна. Не дуже хотілося розмовляти зі своїм татом.

— Слухаю, — буркнув я.

— Що за цирк ти влаштував? — одразу ж почав наїжджати батько. — Ти соромиш нас перед чужими людьми! Не можеш ужитися з якоюсь дівчиною?

Я здивовано насупився, бо мені явно не подобалися слова батька. Він ставить свою репутацію вище за мій комфорт. Та я був певен, що ця дівчина уявлення не має про нашу сім'ю. Вона навіть не здогадується про те, що власники цього будинку одні з найвпливовіших людей у нашій країні. Та все ж я міг помилятися.

— Як ви могли дозволити, щоб хтось орендував цей будинок? — спокійно спитав я. — Ви знаєте, що це місце особливе для мене.

— Ніхто не чекав твого приїзду, Єгоре! До того ж твоя матір пройнялася співчуттям до бідолашної дівчини, яка попалася на вудочку шахраїв. Ми добрі люди. Не забувай про це.

Я хмикнув, бо це було зовсім не так. Тато добрий та хороший лише на публіку. Моя ж мама дійсно милосердна жінка, якщо навіть дозволила незнайомку впустити у свій дім.

— І що ти хочеш мені цим сказати? — тихо пробурмотів я, щоб та дівка не чула.

— Що ми не збираємося виганяти її, — відповів тато. — Хочеш жити в цьому будинку влітку, то житимеш з нею. На цьому розмову завершено!

Я роздратовано видихнув та передав телефон назад у руки Світлані. Треба було декілька секунд, щоб заспокоїтися. Батьку не сподобається, якщо я вижену її. Він, можливо, навіть заборонить мені брати участь в перегонах. Я не міг так ризикувати.

— Ти можеш залишитися тут, — сказав я, — але будь готова, що я не збираюся їхати звідси.

— Це не проблема, — мовила вона та нещиро усміхнулася. Від неї так і віяло фальшю. — Я не буду заважати.

— Не можу пообіцяти того самого.

І це була правда. Мені захотілося перетворити її життя в цьому будинку на справжнє пекло. Тепер у мене з'явилося одне дуже цікаве завдання: зробити все, щоб вона якнайшвидше втекла з цього дому.