Пролог

Аріна

Перше правило розумних дівчаток: не знайомитися з поганими хлопцями.

Друге правило розумних дівчаток: не закохуватися в ідіотів.

Третє правило розумних дівчаток (основне): не зустрічатися заради стосунків та ігнорувати будь-які прояви симпатії зі сторони протилежної статі.

З цього випливає висновок: розумні дівчатка — завжди самотні. Це не стереотип, не феміністські настрої про рівність між усіма і не соціальний експеримент, який я могла б провести, якби мені було нудно. Це — факт. Серйозний факт, який слідує за мною уже двадцять один рік.

Рано чи пізно в житті кожного настає момент, коли йому доводиться обирати: кар'єра чи кохання? Вічна боротьба свідомості та серця, здорового глузду та душевної гармонії, розуму та божевілля, яке собою породжує закоханість. Мабуть, я одна з небагатьох, у кого не було такого вибору. Я ніколи не закохувалася, а єдине, про що думала, — наука! Так, я надаю перевагу нічним посиденькам за книжками, аніж вечірнім прогулянкам з хлопцем, який обов'язково розіб'є мені серце. Кохання — це завжди біль, але збрешу, якщо скажу, що не хотіла б відчути це почуття. Та все ж мені безперечно більше подобається кохатися зі своєю магістерською роботою, ніж з чоловіками.

— Тобі обов'язково їхати в цю дурнувату експедицію? — відірвала мене від моїх думок моя старша сестра.

Я глянула на неї. Вона допомагала мені скласти мої речі у валізи. Поліна була нереальною красунею модельної зовнішності, яку б хотів отримати кожен хлопець, у якого є очі. Це не дивно, адже високі стрункі шатенки з красивими рисами обличчя, виразними вигинами тіла та довгими ногами завжди приваблювали чоловіків більше, аніж маленькі худенькі дівчатка (це я про себе). Я перестала рости десь у класі восьмому, тому мій ріст так і залишився метр шістдесят один.

— Агов! — Поліна помахала рукою перед моїми очима. — Ти взагалі слухаєш мене?

— Вибач, — пробурмотіла я. — Трохи задумалася. Що ти казала?

— Що це небезпечно! Ти на дві місяці їдеш за сотні кілометрів в інший кінець країни на якусь дурну експедицію. Звідки це взагалі взялося?

— Ти не розумієш, Поліно. Там знайшли сліди древнього поселення. Ти не уявляєш, які там знахідки можуть бути: кераміка, золото та прикраси, або ж навіть людські кістки!

Поліна важко видихнула та роздратовано закотила очі. Я розуміла, що вона не поділяє мого захоплення наукою та археологічними розкопками, але для мене це справді було важливо. Мені хотілося, щоб моя магістерська робота була найкращою на нашому курсі, а якщо у мене будуть фотографії з розкопок, власні дослідження та цікаві знахідки, то я безперечно отримаю найвищий бал.

— Все одно це дуже погана ідея, — сказала сестра.

— Це всестудентська експедиція, — мовила я. — Там будуть студенти не лише з нашого університету, але і з інших міст та областей. Цікаві нові знайомства — це так круто.

— Копати землю — це теж круто? — Поліна глянула на мене, піднявши одну брову. — Куди тобі махати лопатою? Ти маленька худенька дівчинка, яку мали б носити на руках.

Я роздратовано фиркнула та склала руки на грудях. Ми з нею були максимально різні, наче й не рідні сестри, але дещо таки мали спільне. Обоє вперті, і вона чудово знала, що не зможе мене зупинити.

— Мені це потрібно, Полю. От якби тебе запросила на свій показ Донателла Версаче, то ти б відмовилася? А для мене це майже на одному рівні! Це... Це мій сенс життя.

Поліна закотила очі. Знову! Я швидко глянула на свій ручний годинник, щоб засікти час. Цікаво, скільки ще разів вона закотить очі протягом трьох хвилин?

— Як щодо цієї спідниці? — спитала вона, коли витягнула з моєї шафи червону спідницю на запах з широкими рюшами внизу.

— Навіщо вона мені? — Я насупилася.

— Як навіщо? Може, ти кудись підеш з тими своїми друзями? Не будеш же завжди сидіти й рити землю. До того ж ти сама казала, що це близько до моря. Там завжди пляжні вечірки влаштовують, а ця спідниця ідеально підійде для цього.

Я вирішила не сперечатися, тому просто кивнула. Поліна поклала в мою валізу ту спідницю, а після неї кинула ще декілька вечірніх суконь.

— А це ще для чого? — обурилася я, коли вона почала складати білу шовкову сукню, яку я жодного разу не вдягала.

— Не зли мене, Аріно! — Поліна кинула на мене різкий погляд. — Впевнена, що тобі знадобиться. І якщо вже їдеш туди, то повеселися добряче. Може, хлопця нарешті знайдеш собі.

— Я їх не шукаю, Поліно. Мені добре самій, — сказала я, а сестра закотила очі. — Це вже був п'ятий раз!

— Ти про що?

— Ти закотила очі п'ять разів за останні три хвилини. Мені здається, що це якась хвороба. Коли у мене з'явиться вільний час, то я пошукаю в інтернеті інформацію про це. Можливо, тобі варто таки звернутися до лікаря. Я більш ніж впевнена, що така хвороба точно існує, коли очі несвідомо закочуються.

— Моя хвороба називається "дбати про свою молодшу сестру, яка шукає собі пригод на одне місце"! — буркнула вона та важко видихнула. — Я буду сумувати за тобою.

— У тебе не буде на це часу. У когось розпочинається медовий місяць наступного тижня.

— Два місяці, — виправила мене сестра. — Знаєш, інколи в житті з'являються люди, яких ти ставиш на перше місце за все і всіх.

— Це ти про свого чоловіка? — спитала я та підійшла до дзеркала, щоб поправити свій пучок на голові. — Ну, не всім так щастить, як тобі з Гордієм.

— Я впевнена, що тобі пощастить ще більше.

— Я не хочу цього, чесно. У мене стільки цілей на майбутнє. Повір, у цьому списку нема пункту про те, щоб закохуватися в якогось придурка.

— Ну чому зразу придурка? — спитала Поліна, а коли я кинула на неї різкий погляд, то кивнула головою. — Спочатку вони всі поводяться, як придурки, а потім уже відкриваються з інших сторін. Ти навіть не уявляєш, як Гордій бісив мене, коли ми тільки познайомилися.

Тепер уже я закотила очі, бо мені зовсім не хотілося знову слухати неймовірну історію їхнього кохання, про яку сестра згадувала майже кожної нашої зустрічі. Я витягнула передні пасма свого світлого волосся, поправила пояс на своєму модному джинсовому комбінезоні та перевірила маленький рюкзак на наявність усіх документів.

— Мені вже час, — сказала я та глянула на сестру. — Будемо прощатися.

Поліна підійшла ближче та міцно обійняла мене. Вона ледь не задушила мене у своїх обіймах. З батьком я попрощалася ще зранку, адже йому терміново треба було на роботу.

— Ти божевільна, — прошепотіла сестра мені на вухо.

— Не настільки, як ти, — пробурмотіла я. — Принаймні я не вийшла заміж фіктивно за незнайомця.

— Пообіцяй, що будеш телефонувати мені кожного дня! — Поліна уважно подивилася на мене. — Мені буде спокійніше, якщо я знатиму, що з тобою все добре.

— Ти будеш за кордоном, — нагадала я та все ж кивнула головою. — Гаразд! Обіцяю.

Ми взяли мої валізи та вийшли на вулицю, де стояв мій автомобіль. Я вирішила самостійно добратися до того невеличкого містечка на півдні нашої країни. І хоч я ніколи раніше так далеко не їхала, все одно не боялася. Мені здавалося, що це буде класний досвід для мене. Ми завантажили мої валізи з речами в автомобіль, а після цього знову обійнялися.

— Будь обережною в дорозі! — сказала сестра.

— Обов'язково!

Я швидко поцілувала її в щоку та побігла до своєї улюбленої білої Сніжинки. Хіба не всі дають клички своїм машинкам? Я сіла за кермо та зручно вмостилася на сидінні. Помахала сестрі рукою на прощання, усміхаючись, а тоді рушила вперед на зустріч пригодам. Я ввімкнула свій улюблений плейлист та радісно підспівувала музиці.

Дванадцять годин за кермом... Дванадцять! Хоча мій навігатор показував мені раніше, що їхати доведеться не більше десяти. Декілька зупинок на заправках, вісім чашок кави, один хот-дог, круасан з вишневим джемом і величезна шоколадка з горішками. Мені це потрібно було для настрою, адже я вперше відправилася у таку довгу дорогу та ще й сама. Ще два тижні тому я знайшла в інтернеті красивий будиночок неподалік від моря. Він ідеально підходив мені, адже знаходився за чотири кілометри до місця розкопок. Це був найближчий будиночок з усіх. Я могла б орендувати квартиру в містечку, але мені хотілося бути ближче до моря.

Я була така втомлена, що просто мріяла впасти на ліжко та заснути. Я навмисно приїхала на два дні швидше, аніж розпочнеться експедиція, щоб розкласти речі та роздивитися усе.

Навігатор дав сигнал, що ми приїхали до потрібного місця. Я вийшла з автомобіля та мало не впала. Ноги не хотіли тримати мене, бо я надто довго перебувала в сидячому положенні. Я пройшла вперед і завмерла, коли побачила напівзруйнований будинок.

Здається, я не збиралася уже сьогодні їхати на місце розкопок. Що це за дурниці? Я двічі перевірила адресу. І вона збігалася, чорт забирай! Спробувала зателефонувати до власників, які нібито мали зустріти мене, але оператор сказав, що цей номер не дійсний. Усвідомлення з'явилося в моїй голові. Здається, я добряче облажалася. Я була з тих людей, які декілька разів перевіряли термін придатності продуктів перш ніж купити, але я навіть не перевірила, чи цей будинок в нормальному стані! Але ж на фотографіях він був такий красивий. Я відчувала себе ідіоткою, що потрапила на вудочку шахраїв.

Декілька разів глибоко вдихнула сухе солоне повітря, щоб заспокоїтися. Після цього я вирішила дослідити територію навколо. Можливо, вдасться знайти хоча б когось?

Я схопила свій маленький рюкзак і попрямувала вперед. Тут була лише одна дорога — вгору. Підійматися було важко, а ще сонце надто сильно пекло. Я шкодувала, що вдягнула цей джинсовий комбінезон, а не якусь легку сукню. Нарешті я змогла піднятися на рівну територію. Піт стікав з мого чола, а ще страшенно хотілося пити. Я пройшла трохи далі та заворожено подивилася вперед. Тут відкривався надзвичайний вигляд на море. Я заплющила очі, вдихаючи повітря. Тихий звук морських хвиль допоміг мені розслабитися. Я помітила двоповерховий красивий будинок, зроблений у сучасному стилі. Зі всіх сторін були тоновані панорамні вікна, а зверху будинок був у білих та коричневих відтінках. Я помітила велику терасу, але там не було столиків та стільців. Швидко пробіглася очима по вікнах, що були усюди зачинені. Мабуть, тут ніхто не живе.

У цьому будинку не було воріт, тому я попрямувала вперед. На вулиці вже починало темніти, а мені варто було б переночувати десь.

Я заглянула у панорамні вікна, але з вулиці нічого не було видно. Декілька разів обійшла будинок навколо і почула, як нібито відчинилися двері. Я швидко побігла до передньої частини будинку та побачила старшу жінку, що тримала якусь лійку в руках. Вона зацікавлено пройшлася по мені поглядом, а я спробувала мило усміхнутися їй.

— Загубилася? — спитала жінка. — Сюди зазвичай ніхто не приходить.

— Я орендувала будиночок там внизу, — відповіла я і махнула рукою в сторону. — Тільки він виявився зруйнованим.

— Знову ті шахраї! Ти вже заплатила їм?

— Так. Вони хотіли внесок за перший місяць.

— Скільки вже казала тому Степану, щоб розібрався з ними, знайшов цих негідників, а у нього на все одна відповідь — нема слідів.

— А Степан — це..?

— Наш дільничний.

— І що мені тепер робити? — тихо спитала я. — Звідси далеко до містечка?

— Двадцять кілометрів, — відповіла жінка.

— Нічого собі!

Виходить, що якщо добиратися з містечка до місця розкопок, то це буде шістнадцять кілометрів.

— А це ваш будинок? — поцікавилася я.

— Ні, я тут всього лише доглядаю за домом, інколи прибираю, і ось, — вона показала лійку в руці, — підливаю вазони. Власники зараз в Іспанії. Вони приїжджають дуже рідко, а їхній син здебільшого приїжджає сюди взимку.

— Взимку на море? — здивувалася я. — Це дивно.

Жінка уважно оглянула мене з ніг до голови. Вона поставила лійку на бетон та витягнула з кишені свій телефон.

— Можу спитати у власників, — сказала вона. — Ти виглядаєш хорошою дівчиною. Можливо, вони дозволять тобі залишитися тут.

— Ох, це було б чудово! Я заплачу за оренду. У мене є гроші.

— Скільки часу ти плануєш бути тут?

— Два місяці. У мене експедиція. Можливо, ви чули, що у вас тут знайшли сліди древнього поселення?

Жінка проігнорувала мої слова. Здається, вона зовсім не була зацікавленою в цьому. А дарма! Скоро про це писатимуть у всіх газетах. Вона відійшла трохи далі, приклавши телефон до вуха. Жінка довго розмовляла з власниками, а потім нарешті підійшла до мене.

— Вони дозволили, — сказала вона. Я полегшено видихнула, — але під мій нагляд.

— Гаразд! Мене все влаштовує. Головне, щоб було місце, де переночувати. Я, до речі, Аріна.

— Світлана.

Я кивнула їй, а вона провела мене всередину. Як виявилося, тут були всі радощі життя, враховуючи інтернет та телебачення. Усі прилади були робочими, що дуже сильно тішило мене. Всередині було ще красивіше, аніж зовні. Я захопливо розглядала кімнати. Світлана повела мене на другий поверх, де були ще гостьові спільні. В одну з них вона запропонувала мені поселитися. Я без вагань погодилася, адже мені подобалося, що все так чудово склалося. Думала, що цю ніч спатиму в автомобілі.

— Влаштовуйся! — Світлана передала мені ключі. — Завтра прийду, щоб перевірити, як ти тут.

— Добре! Дякую вам. Ви мене дуже виручили.

— Але двадцять відсотків з оренди — мої. І ніхто про це не має знати. Ти запам'ятала?

Жінка уважно подивилася на мене, а я кивнула їй. Світлана вирішила скористатися можливістю заробити легкі гроші, але у мене не було іншого вибору. Тато, мабуть, буде здивований, коли побачить, як багато грошей списано з моєї картки в перший же день перебування тут. Жінка попрощалася та пішла геть звідси. Я оглянула усі кімнати (в деяких були чоловічі речі), роздивилася ванну, кухню та вітальню. Тут навіть була кімната з більярдними столами. Потім я повернулася за своєю Сніжинкою, щоб під'їхати сюди та розібрати валізи.

Я дивилася на цей будинок, широко усміхаючись, адже навіть не могла подумати, що найближчі два місяці буду жити в такому чудовому місці неподалік від моря. Здається, у моєму житті розпочинається щось дуже цікаве.