Даша ніколи раніше не задумувалась, чому помста – це страва, яку подають холодною. Та в принципі особливо не було кому мстити. З однокласницями дівчина була по-хорошому, занадто близьких подруг не мала, але й ворогів не встигла нажити. Все з ніг на голову перевернулося, коли Стефанію привезли в маєток. Звичайно вона ні на що не сподівалася. Навіть не мріяла, що Фелікс на ній одружиться. Всіх переконувала у тому, що просто заміж не хоче, бо занадто сучасна. Прихильниця вільних стосунків без будь-яких зобов'язань. Але цей бісів Заріцький змусив поміняти свою точку зору. Вже й заміж хоче, але тільки за нього, бо вбила в свою юну голову, що кохає. І що те кохання з людьми робить?!
— Дашо, тебе щось болить? — схвильовано спитала Тамара Іванівна.
— Все нормік. — каже Дашка й непомітно лізе до пазухи, щоб дістати якусь отруйну траву, яку їй дала відьма чи то темний маг. Але Даринці, то неважливо аби працювала травичка їй на благо, а Стефанії на біду, бо як не буде в неї дітей, то дуже скоро попруть з цього маєтку разом з її хамовити родичами. От чесно настільки неприємні люди. Особливо той пан Владислав, бо вічно так дивиться, наче пожирає. А ще солоденькою. називає. Брр..бридота!
— Я піду віднесу пані Стефанії імбирний чай. — вигукує Даруся, ховаючи пляшечку в кишеню фартуха й виходить за двері.
Дівчина розуміє, що назад шляху немає. Потрібно позбутися суперниці й для цього всі методи хороші. Не вб'є ж вона Феліксову дружину. Лише бездітною зробить. Не велика біда. Люди без дітей прекрасно роками живуть.
— Дарино, кому це несеш? —спитала Ірена.
— Та...пані Стефанія чаю попросила. — починає торохкотіти, мов та сорока дівчина.
— А чого ти відносиш? Наскільки я знаю тобі заборонено в кімнату до Фелікса заходити. Чи може все змінилося, а я не в курсі? — перепитала жінка й помітила як почали труситися в покоївки руки.
— Тамара Іванівна дуже зайнята, того я вирішила допомогти. — відказує Дашка й намагається приборкати свої неслухняні руки.
— Добре, йди. Але потім повертайся до роботи. — сказала Ірена спокійним голосом.
Дашка неквапливо опустила очі й пішла до сходів. Вона вже хотіла якомога скоріше закінчити задумане, але Стефа сама спустилася.
«Тим краще. Не треба буде пертися нагору». — подумала дівчина й, немов застигла в очікуванні. Їй нетерпілося побачити як Стефанія зробить бодай три ковточки того довбаного чаю.
Стефа, наче прочитала думки прислуги. Вона бере з таці чашку. Спочатку вдихає аромат. Запашний, але трохи дивний.
— Почекай, Стефаніє! Дай сюди чай. — Ірена просить передати їй чашку. Щось тут не так! Та й Дашкині очі чогось забігали, як ті сонячні зайчики по стіні.
— Дашо, мені чогось запах не подобається. Не так імбир пахне. Отруїти нас тут всіх задумала, безтолкова ти дівко? — сказала Ірена й витягнула свою праву руку, щоб у випадку чого дати служниці ляпаса.
— Ви що, пані Ірено! — виправдовується Даруся.
— Тоді пий. — Заріцька передає їй чашку.
Дашка довго мнеться на одному місці, кривиться, супиться так не хоче того чаю, бо знає зараза, які можуть бути наслідки.
— Я сказала пий! — Ірена відкриває дівчині рота й заливає туди вміст чашки. Чаєм ту гидоту назвати важко, але таку зміюку тільки так і вчити треба. Щоб знала своє місце.
— Що ви робите? — Стефа не розуміє, що сталося. Вона у всякі нісенітниці про отруту не вірить. Нащо Даші кусати руку, яка її годує?
— Ця ненормальна підмішала тобі щось в чай. — впевнено заявила Заріцька.
— Але я не розумію... — Стефанія ніяк не може підібрати слів, її зелені очі вмить стають сумними. Чого кожна «собака» до неї діло має?
— Що ти не розумієш. Я хочу собі Фелікса. — закричала Дашка й показала пляшечку з травою.
— Тупе стерво. — Ірена не приховує свого розчарування. Вона сама розпаскудила прислугу, а тепер не знаєш, чого від них чекати. Невже зовсім не лишилося чесних і порядних людей? Можна подумати сама свята!
— Почекайте може це помилка. — каже Стефа, поринаючи пам'яттю у ту болючу ніч, коли застала Фелікса і Дашу на гарячому.
— Стефаніє, не будь сліпою! Це не той випадок. — твердо сказала жінка. — А ти тут більше не працюєш. Збирай свої торби й щоб духу твого тут не було. — випалила в очі Ірена розгублений Дашці.
— Може дівчина помилилася? Може ми зможемо це вирішити? — спитала Стефанія, не зводячи погляду з Дарини.
— Стефо, якщо хочеш взавтра не прокинутися, то давай залишимо цю дурепу тут. — трохи різко відповіла Ірена.
—Я можу з нею поговорити? —спитала Стефанія, сідаючи на диван.
— Говори, але що це дасть! — жінка махнула рукою й попрямувала до своєї кімнати. Самостійність Стефи їй не сподобалася. Занадто вона себе вільно стала почувати. Нічию думку до уваги не бере. Сама собі на умі.
— Йди сідай. — звертається Заріцька до покоївки.
— Я постою, пані. — Даруся почуває себе винуватою. Вона раптом усвідомила, що мало не забрала у Стефанії шанс на материнство. А якби з нею так вчинили? Невже б пожаліла цю скотину? Звичайно, що ні.
— Я прекрасно розумію тебе, Дашо. Фелікс хлопець видний. За ним всі упадають, тому я не здивована, що ти також потрапила під вплив його чар. Але за кожне зроблене зло до тебе з часом прилетить бумеранг. Ти його не чекатимеш, а він, як той вихор увірветься в твоє життя, що й не рада потім будеш. — Стефа сумно посміхається. Вона знає, що Даруся, то не зі зла, а заради кохання зробила. А кохання, що не зло? Якщо штовхає на такі безумства, то краще взагалі не кохати?! Ні, кохати, але з розумом. Знову чогось тітка згадалася з її життєвими премудростями.
— Зможете пробачити? Я більше ніколи до вашої кімнати не зайду. На Фелікса не подивлюся, але помилуйте. Не лишайте роботи, бо на що я жити буду! — пролепетала покоївка. Вже і не рада, що те все зробила. Добре, хоч до кінця не змогла довести. На один гріх менше. Але чогось про Бога пізно згадала.
#14628 в Любовні романи
#5418 в Сучасний любовний роман
#3170 в Короткий любовний роман
не ідеальні герої, весілля не по коханню, непрості сімейні стосунки
Відредаговано: 26.11.2023