Соломія сидить на ліжку, підібгавши ноги під себе. На очах бринять сльози, котрі перемішалися з соромом, бо де це видано такою незграбною бути. Ще передумають ненароком ті пани київські. Бо кому здалася дівка, з рук якої все валиться, не встигне вона й торкнутися.
Дівчина починає пошепки молитися. Призиває Матір Божу, всіх святих, Ангела-Охоронця на допомогу. Так хоче до того Києва, що вмерти ладна. Свою матір, Емілію, яка має азіатське коріння й молодшу сестру помічає не одразу. Вони, наче ті примари крізь стіни ходять, що тут дивися є, а відвернешся на секунду вже нема.
— Що вони сказали, мамо? А батько як? Дуже злиться? — схвильована Соломія підривається, коли до кімнати заходять мати й зблідла Стефанія.
— Чого ви мовчите? Язика проковтнули? Стефо, що сталося? На тобі лиця немає. Це ж я осоромилася! — Соломія ледь стримує сльози. Всі її сподівання сьогодні розбилися через власну дурість.
— Доню, послухай мене уважно! — Емілія встає перед Стефанією, щоб у випадку чого захистити.
— Мамо, що таке? Чого ти закрила собою Стефку? Що відбувається? — дівчина відчуває як її, наче сніжною лавиною накриває злість.
— Сестро, це не моя вина! — Стефа ховає праву руку за спину, щоб сестра не побачила каблучку.
— Чого ти напружилася? Що там ховаєш? — Соломія не дивлячись на вмовляння матері просить молодшу сестру показати руку.
Коли та піддавшись голосу совісті робить те, що попросили, Соломія втрачає голову. Вона кричить немов навіжена.
— Та як ти могла, підла зраднице? — дівчина бере в руки ножиці й намагається себе порізати.
— Що я могла вдіяти, сестро! Вони раптом попросили моєї руки. Я хотіла відмовити, але погляд батька зупинив мене. Ти знаєш, що буває, коли він сердиться. Не хочу, щоб знову побив маму. У неї ще старі синці не зійшли.— Стефанія намагається виправдатися, бо ж дійсно не через її примху це все сталося.
— Це я винна! Не розлила би ту кляту каву, то на моєму пальці виблискувала б обручка. Яка я нещасна й безталанна! — Соломія знову починає рюмсати. Її не хвилює, що відбувається в душі сестри. Вона дуже зла на Стефу. В деякий момент навіть потайки бажає тій смерті.
— Я не хочу заміж, мамо! А як же навчання? — Стефанія думками дуже далеко. Зараз їй, наче ніж в серце встромили. Всі мрії розбилися вщент. І через що? Через якогось столичного нахабного парубка, який приїхав й сказав хочу цю, наче в магазині річ обирає.
— Що тут таке? Вас чути на сусідній вулиці. Чого ревете як ті воли? Життя продовжується. Долю й возом не об'їдеш. Чому бути, того не оминути! — Христина намагається заспокоїти дівчат. Жінка прекрасно розуміє, що якщо зараз прийде Владислав, то вона нічого не зможе вдіяти. Не зможе захистити жодну.
— Хто це там не хоче йти заміж? Нерозумна ти, дівко! — Владислав влітає до кімнати. Весь цей час він слухав за дверима. Такої невдячності від дочок він не чекав. Мало того що одна безрука його перед людьми осоромила, то ще й інша намагається заплямувати його честь і репутацію.
— Владиславе, дівчина не те мала на увазі. — Христина помічає, яким недобрим вогником загорілися очі її брата. Буде біда.
— Не те мала на увазі? А що мала? Ти мені, сестро очі не замилюй. Я все правильно почув. Але нічого завтра буде як шовкова. — чоловік бере молодшу дочку за волосся й тягне до погребу, який знаходиться за будинком. Стефа не пручається. Зараз вона хоче просте закрити очі й померти. Все, що вона хотіла це бути вільною. Думала, що вступить до університету, буде навчатися, а потім через років так п'ять подумає над пропозицією Юрка вийти за нього. Та варто було цьому мажору увірватися у її життя як все пішло шкереберть. От чому вона така нещаслива? Прокляв бува хто?
— От що ви наробили? Знову довели батька до сказу. — Христина кидає злісний погляд на Емілію, яка обіймає дочку. Бувають моменти, коли жінка несказанно рада, що молодший брат гамселить дружину, бо з цими жінками по-іншому ніяк. Вилізуть на голову й звісять ноги.
— Христино, йди зачини цю погань! Сидітиме там до ранку. Може порозумнішає. І щоб ні крихти їй не давали, бо повбиваю всіх. А з тобою дурепо, ми ще поговоримо! Ти за все мені відповіси. Помилування не чекай! — Владислав не приховує на своєму обличчі ненависті. Соломія неабияк його розчарувала. Але це вміння в неї від матері. От якби Емілія народила замість цих непутящих сина, то не довелося би проходити через все це. Бо син не дочка, він проти батька не посміє піти. А ці жінки створіння зарозумілі, часом занадто емоційно нестабільні.
— Владиславе, а як захворіє дівчина? — Христина намагається вмовити брата помилувати нещасну.
—Ти ще досі тут, Христю? Не лізь куди не просять й роби те, що я сказав. Нічого з нею буде за ніч. Не сказиться! — чоловік мовчки виходить з кімнати. Йому бридко дивитися на дружину й старшу доньку. Може правий був покійний дідусь, коли казав не брати за дружину цю безтолкову Емілію. Але любов зла, полюбиш й козла, а в даному випадку козу.
Христина більше нічого не може вдіяти. Вона бере на поличці у передпокої зв'язку ключів й прямує до погребу, де Владислав вже прив'язав ланцюгами сердешну.
— Коли ти вже наберешся розуму! Могла б поїхати до Києва й спокійно жити, але тобі ж треба зуби показати. Ти зараз, що хочеш роби, хоч волосся на собі рви, але заміж підеш. — Христина ставить біля ніг дівчини склянку з водою, яку потайки набрала, коли Владислав заходив до кабінету. Не може вона дозволити, щоб «товар» втратив свій належний вигляд. Ще вхляне тут до ранку, а потім очима будуть кліпати перед тими Заріцькими.
Ранок наступного дня настав швидко. Фелікс прокинувся від звуків будильника. Андрій ще спав, того Заріцький тихо вийшов до ванної кімнати. Він подивився на себе в дзеркало й почав згадувати Стефу, її губи, волосся, тендітні руки. Все-таки вона надзвичайна. Якась неземна істота. А очі! Які в неї дивовижні очі. Вона, мабуть, коли плаче то звідти смарагди вилітають.
#14646 в Любовні романи
#5423 в Сучасний любовний роман
#3180 в Короткий любовний роман
не ідеальні герої, весілля не по коханню, непрості сімейні стосунки
Відредаговано: 26.11.2023