Мандрівка 1. Глава 5

Князіство АльтамрІ, де править Саламан, лежить за Чорною пустелею. Таку назву ці гори піску мають не дарма, а за справді чорний колір піщинок. Подорожувати тут вдень ​​наважиться хіба що самогубець чи сильний маг, бо довкола панує справжнісіньке пекло.

Ми їхали на ершах, спеціальних їздових ящерах, схожих на величезних варанів. Це найкращий спосіб пересування пустелею, навіть зручніший, ніж верблюди. Ящір у нас із Саламаном був один на двох, і я змушена була в деяких місцях тісно притискатися до чоловіка, щоб ми помістилися в сідлі. Через якийсь час у мене почала боліти спина (бо намагалася зменшити дотик до мінімуму і сиділа в незручній позі), і я плюнула на все, розслабилася і відкинулася кайхару на груди. Він проти не був.

А ще мені дуже сподобалося, що мій новий друг створив навколо нас захисне поле, яке блокувало палючі промені сонця, що поступово хилилося до обрію, зате чудово пропускало повітря. Такий собі купол-навіс із білим верхом і прозорими боковинами. Загалом, подорож проходила з усім комфортом, який тільки був можливий у нашому становищі.

Злегка погойдуючись у сідлі, я згадувала нашу з кайхаром розмову після того, як він вивів мене з візирського намету.

— Не знаю, як висловити весь ступінь моєї подяки… — почала була я.

Але він жестом зупинив потік мого висмоктаного з пальця красномовства і промовив:

— Мені буде достатньо твоєї усмішки.

Еге ж, звичайно, так я і повірила в безкорисливого мужика, який заради мене неабияк напружився.

— Якщо ти хотів мені допомогти, чому не купив у Намеддіні? — поставила цілком резонне запитання.

Таким чином я змогла б уникнути всіх цих неприємних пригод. Але, зрозуміло, не озвучила нічого подібного, тому що це було б верхом нахабства по відношенню до рятівника.

— Якби я тебе купив, то принизив би ще більше. Тому я здобув тебе в битві, як і належить справжньому чоловіку, — заявив кайхар, і в його тоні не було бравади або почуття власної надважливості, але була присутня якась… урочистість, чи що. — Хоча ні, не так. Я здобув тобі волю!

Цікава заява.

— А є різниця?

— Величезна. Ти її не бачиш? — здивувався він.

— Поки що не дуже, — зізналася цілком чесно.

— Мабуть, ти ще не відійшла від шоку. Я сказав, що здобув тобі СВОБОДУ!

Та ну ні. Бути того не може! Таких безкорисливих чоловіків просто не існує.

— Тобто… — у мене в голові запрацювали коліщата і шестерні, доносячи справжній зміст його слів.

— Тобто я завойовував тебе не для себе, — пояснив він, ніби розжовував елементарні речі п'ятирічній дитині. — Ти вільна йти туди, куди хочеш.

— Дуже смішно, — сказала досить скептично, щоб не думав, що йому попалася наївна дурепа. — Особливо з огляду на те, що ми посеред пустелі.

— Мені здається, чи ти зовсім не рада визволенню? — а ось тепер його тон став серйознішим.

Ці слова змусили переосмислити ситуацію та відважити собі пару уявних ляпасів. Саламан мене врятував, а я тут йому свій гонор та роздратування показую. Просто його бажання мене звільнити, а не захопити в особисте користування, справді здивувало і… втішило, чого гріха таїти.

— Я справді можу бути вільна? — і в голосі прорвалися надія та радість.

— Як вітер! — всміхнувся він і повів рукою, показуючи на безкрає море піску.

Угу, як я й думала, так він мене й відпустить! Мовляв, ти йди, йди… Правда, попереду море розжареного піску, а ти не знаєш, у якому напрямку рухатися, але це так, дрібниці, правда?

— Але ж там пустеля! — констатувала очевидне.

— Невже подумала, що я відпущу тебе туди саму? — усмішка чоловіка стала виразнішою. — Звичайно ж виїхати з пустелі я допоможу.

Он як, допоможе... Невже це дійсно не каверза? Він і справді не збирається утримувати мене проти волі?

Подивилася в його незвичайні очі, які здавались абсолютно щирими… і чомусь повірила. Ну не може негідник дивитися так відкрито і без задньої думки. Дуже сподіваюся, що я в ньому не помилилася.

— Чому… ти такий добрий? — спитала із запинкою, бо емоції переповнювали через край.

Чи тебе таким Боженька зробив?

— Я? Добрий? — кайхар виглядав трохи спантеличеним. — Не знаю, чи можна назвати мої мотиви добротою. Просто я не люблю, коли прекрасні квіти в’януть у неволі. А Червоний візир уже давно заслужив на кару.

— Тоді прийми від квітки щиру подяку та вдячність за порятунок. Але... вона вирвана із корінням і їй, якщо чесно, нема куди піти.

Думати про повернення на батьківщину поки що зарано. Спочатку мені треба увійти у повну силу, підкорити власну стихію і навчитися корисним заклинанням, а вже потім нагрянути в отчий будинок і влаштувати «сюрприз» його новому власнику-аферисту. Тому якщо кайхар підкине хоч трохи грошей і порадить, де можна тимчасово перебути, я йому буду до кінця життя вдячна.

— Тоді ти можеш скористатися моєю гостинністю, — несподівано запропонував він. — Мої воїни підтвердять, що я щирий господар.