Пролог

— Ну що, готова до відплати? — золоті очі чоловіка на божественно красивому обличчі трохи поблискували.

— До якої ще в-відплати? — здивувалася я, анітрохи не розуміючи, що відбувається. — І взагалі, де я?

Жила собі, нікого не чіпала... і на тобі: опинилася незрозуміло де й незрозуміло з ким... Хоча ні, з ким — якраз зрозуміло, просто настільки неймовірно, що більше схоже на розіграш... чи сюжет однієї з моїх же книг. А книг у мене не так щоб багато, але й не надто мало: аж сім опублікованих романів жіночого фентезі. Треба сказати, успішних романів, які добре продаються. Восьмий якраз зараз у роботі…

І все це хороші новини, дуже хороші, але є й погані: восьму книгу так і не буде завершено, тому що Діана Лісова (тобто я), зважаючи на все, залишила світ живих. Інакше як назвати те, що зараз відбувається? Не уявляю, що робитимуть шанувальники після зникнення такого популярного й улюбленого автора, чи шукатимуть, чи просто виберуть собі нового кумира, але інтуїція підказує: найцікавіше, неймовірне й найнебезпечніше в моєму житті почнеться саме тепер…

— До якої, питаєш? — перепитав чоловік, продовжуючи пригнічувати мене лише самим поглядом. — До неминучої та невідворотної. Чи ти гадала, що жарти з Богом Справедливості минуться тобі без наслідків?

Господи, значить, все справді так, як я спочатку подумала? Але як, як це сталося?! Чому я (хоча, скоріше, моя душа) потрапила на розподіл до Бога Справедливості, вигаданого мною ж? Даріс (ім'я яке красиве йому обрала!) герой тієї восьмої незавершеної книги, поки єдиний, якого я вигадала і виразно описала. Решту вигадати не встигла, як і світ, де відбуватиметься дія. Мабуть, саме тому ми знаходимося у білому приміщенні досить великих розмірів без вікон, дверей і будь-яких меблів. Так, все правильно: світ цієї книги — немов чистий аркуш паперу.

Хоча ні, був все ж таки ще один момент, з яким я визначилася щодо цієї історії. Я збиралася написати модний останнім часом роман про відбір наречених для владного володаря-героя, якого для солідності вирішила зробити Богом. Непогано так замахнулася, га? І атмосферу спочатку хотіла створити у східній тематиці, але потім засумнівалася і вирішила зробити щось своє, до чого на момент свого зникнення ще не додумалася. От і залишився мій відбір незавершеним, а я дуже не люблю незавершені справи. Може, саме тому мені й дозволено якоюсь мірою завершити те, що почала, і віч-на-віч зустрітися з власним творінням?!

Боженьку я, до речі, одразу впізнала (це було легко): довге волосся (половина голови біла, половина чорна, що символізує рівновагу, гармонію і в той же час дволикість), перехоплене чорною стрічкою в районі лопаток, злегка загострені вуха, золоті очі з вертикальними зіницями, воістину «богічні» риси обличчя й легке чорно-біле вбрання, у складках якого, я була в цьому впевнена (бо сама так придумала), знаходився витонченої роботи меч, який чимось нагадував катану.

Меч я вигадала не інакше як для солідності (негідно Богу бути беззбройним, хоча це спірне твердження, якщо враховувати його божественні сили), тому ніякої практичної користі при розподілі душ він не мав. Хоча останнім часом у мене виникали думки зробити клинок чимось на зразок ідентифікатора провини. Ну, наприклад, якщо меч засвітився, то перед Богом постав грішник (і немає йому прощення), а якщо ні, то будь ласка, не соромтеся, пройдіть у райські кущі.

Загалом, раніше я вважала, що задум був не такий вже й поганий, але зараз була з цим категорично не згодна, тому що Даріс подивився на мене цими своїми блискучими очима і сказав:

— Ти можеш спокутувати провину. Поки що можеш…

— Та яку провину?! — обурилася я. — Що я такого зробила?

Нічого собі закиди! Взагалі-то саме я тебе вигадала. Ти маєш підкорятися мені, а не навпаки! Але сказати вголос не наважилася, аж надто грізно виглядав цей вигаданий чолов’яга.

— Ти скалічила стільки життів і смієш стверджувати, що нічого про це не знаєш?! — красиві брови Бога зійшлися на переніссі.

— Чиїх життів? — я зовсім не розуміла, в чому саме він мене звинувачує.

— Життів своїх героїв! — різко відповів Даріс. — Почнемо хоча б із мене. Ти вирішила, що можеш влаштувати якийсь там другосортний відбір і вибрати мені наречену? Думала, що вільна вирішувати, з ким мені (мені!) бути? — гаркнув він. — Та ким ти себе уявила?! Богинею, яка має право вирішувати долі інших? О ні, це я Бог, і сьогодні я вирішу твою долю!

— Але як же… — я не на жарт розгубилася від такого звинувачення.

— А волосся чорно-біле ти мені навіщо вигадала? — продовжував Боженька. — Думаєш, я був би менш справедливий із волоссям одного кольору?

— Для більшої ефектності, — зізналася чесно. — Так ти справді виглядаєш незвичайно і набагато цікавіше. Вибач…

— О-о-о… То, може, мені тебе саму пофарбувати, скажімо, в зелений? — зловтішно запропонував він.

— Н-не треба… — я швидко похитала головою.

— А скількох дівчат ти змусила пройти через пекло, перш ніж вони здобули щастя! — продовжив він збільшувати мій послужний список.

— Здається, сімох, — пробурмотіла винувато, хоч і сама не зрозуміла, звідки взялося це дивне почуття провини до вигаданих мною ж героїнь.

— Ні, їх було не сім, а набагато більше, — заперечив Даріс. — Ти не порахувала другорядних персонажів та побічні лінії.