Епілог. Далі

Через шість місяців

О 8:47 номер 827 попросив продовжити проживання ще на дві ночі.

Я дізналася про це о 10:15.

Випадково.

І це, мабуть, найкраще показувало, наскільки змінилося моє життя.

— Вісімсот двадцять сьомий? — перепитала я.

Анна підняла голову від комп'ютера.

— Так.

— Той самий?

— У нас інших 827 немає.

— Дуже смішно.

— А що?

Я подивилася на статус.

OCCUPIED.

Звичайний.

Не Out of Order.

Не вода під дверима.

Не підрядники.

Не зелений стікер, який я зриваю зі стіни.

Просто гість жив у номері й хотів залишитися.

— Чого продовжує?

— Каже, душ хороший.

Я повільно повернула голову.

Анна вже сміялася.

— Ти спеціально?

— Клянусь, ні.

— Не бреши.

— Він реально сказав, що дуже хороший напір і ванна кімната зручна.

Я подивилася на стелю.

— Все. Я можу звільнятися.

— Не можете.

— Чому?

Анна показала на мій бейдж.

МАРТА САВЧУК
DIRECTOR OF OPERATIONS

— Це тепер ваша проблема.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Я пішла.

За спиною Анна крикнула:

— І він поставив п'ять зірок!

Я не обернулася.

— ПРАЦЮЙ!

— Уже!

«Люмену» було шість місяців.

Не дитина.

Хоча іноді поводився приблизно так само.

У нього щось текло.

Щось пищало.

Щось треба було міняти.

Він прокидався вночі без причини, вимагав грошей і регулярно робив речі, яких ніхто не передбачав.

Але вже працював.

По-справжньому.

У лобі сиділи люди, яких я не знала.

Це досі іноді дивувало.

В ресторані на сніданку хтось просив половину порції.

Тепер у POS була кнопка.

Шеф пережив.

На сьомому поверсі жодна гостьова картка не відкривала сусідні двері.

6A закривалися.

Західна гілка дев'ятого поверху давно перестала бути темою ранкових нарад.

Wake-up calls дзвонили.

ATS проходив планові перевірки, і я більше не знала, де фізично лежить запасний привід.

Оце було особливе досягнення.

Сашко-технік дізнався.

Я — ні.

Мені навіть майже не було боляче.

О 10:32 він знайшов мене біля ліфта.

— Марто Олегівно.

— Що ти зламав?

— Чого одразу я?

— Досвід.

— Нічого.

— Тоді чого?

— 6A скриплять.

Я завмерла.

— Закриваються?

— Так.

— Повністю?

— Так.

— Із малого кута?

— Так.

— Alarm release?

— Учора перевіряли.

— Тоді?

— Скриплять.

Я видихнула.

— І що ти зробив?

— Створив заявку.

— І?

— Engineering уже взяли.

— І навіщо прийшов?

Він подумав.

— Не знаю.

Я подивилася.

— Звичка?

— Може.

— Позбувайся.

— Добре.

Зробив два кроки.

Обернувся.

— А ви не підете дивитися?

— Ні.

Він дивився на мене так, ніби я повідомила про тяжку хворобу.

— Точно?

— Сашко.

— Все.

Пішов.

Я усміхнулася.

Так.

Прогрес бував дуже нудним.

Олена зайшла до мого кабінету об одинадцятій.

Без стуку.

За шість місяців нічого не навчилася.

— У тебе на п'ятницю стоїть вихідний.

— Так.

— Помилка?

— Ні.

Вона сіла.

— Повний?

— Так.

— Весь день?

— Саме так працює вихідний.

— Я просто перевіряю.

— Що тобі треба?

— Нічого.

— Олено.

— Фінансовий звіт підписати.

Поклала.

Я відкрила.

— І все?

— І подивитися на тебе.

— Навіщо?

— Ти береш вихідний.

— У мене бувають.

— Останній був три тижні тому.

— От бачиш.

— Два дні поспіль?

Я підняла голову.

— П'ятниця плюс субота.

— Так.

— Це називається weekend.

— Я читала про таке.

Підписала.

Посунула назад.

— Іди.

Вона не йшла.

— Що?

— Ви переїжджаєте?

Я завмерла.

— Звідки?

— Ти замовила вихідний. Ярового третій день немає в місті. Сашко вчора розповів Катерині, що в нього буде нова кімната.

Я дивилася.

— ЧОМУ САШКО РОЗПОВІДАЄ КАТЕРИНІ?

— Вона спитала про роботів.

— А нова кімната?

— Так працюють діти.

— Я вас усіх звільню.

— Не можеш.

— Тепер можу.

— Але не хочеш.

Чорт.

— Так, — сказала я. — Переїжджаємо.

Олена усміхнулася.

Не тим своїм дурним «я все знала».

Нормально.

— Куди?

— В іншу квартиру.

— Його?

— Нашу.

Вона трохи змінила обличчя.

— О.

— Не починай.

— Я нічого.

— Ми її вибрали разом.

— Добре.

— Сашко вибрав найдорожчу кімнату.

— Звичайно.

— Вона не найдорожча. Просто найбільша після нашої.

— А.

— І вже заявив, що половина буде лабораторією.

Олена засміялася.

— Марко дозволив?

— Сказав: «Подивимося».

— Це вже майже батько.

— Він батько.

Вона кивнула.

Просто.

Без жарту.

Потім встала.

— Треба допомога?

— Ні.

— Точно?

Я подивилася.

— Не користуйся цим словом.

— Пізно.

Біля дверей зупинилася.

— Марто.

— Що?

— Я рада.

— Дякую.

Вона завмерла.

— Ти просто сказала «дякую»?

— Вийди.

— Все нормально. Це була наша Марта.

О 17:12 я закрила ноутбук.

О 17:13 вийшла з кабінету.

О 17:14 Анна побачила.

— Ви куди?

— Додому.