Глава 20. Ключ

У суботу о 7:06 мене розбудив шепіт.

— Не зараз.

Пауза.

— Я тихо.

— Ти не тихо.

— Сашко.

Я відкрила очі. Марко лежав поруч. Не спав.

Дивився в стелю з виразом людини, яка вже програла переговори.

За дверима знову прошепотіли:

— МАРКО.

Я затулила обличчя подушкою.

— Це твій син.

— Наш.

— Сьогодні твій.

Марко повернув голову.

— Як зручно.

— Саме.

Двері прочинилися сантиметрів на десять. Сашко просунув голову.

— Ви спите?

— Так, — сказала я.

— Уже ні.

— Саш.

— Що?

— Сьома ранку.

— Сім нуль сім.

Марко сів.

— Чому ти не спиш?

— Я прокинувся.

— Це не причина вставати.

— Я хотів подивитися, чи ти тут.

Тиша. От. Маленька фраза. Без підготовки. Марко перестав усміхатися.

— Я тут.

— Я бачу.

— Все?

Сашко подумав.

— Ага.

І зачинив двері. Ми залишилися мовчати.

Я дивилася на Марка.

Він — на двері.

— Не роби обличчя, — сказала я.

— Яке?

— Оце.

— Яке?

— Зараз почнеш плакати.

— У мене алергія.

— Звичайно.

Він ліг назад.

Я повернулася на бік.

— Це перша ночівля.

— Знаю.

— Він може кілька разів перевіряти.

— Нехай.

— І не сприймай кожен його прихід як трагедію семирічної давнини.

— Добре.

— Ти спеціально?

— Ні.

Я вдарила його подушкою. Він засміявся. За дверима голос:

— Я ЧУЮ.

— ІДИ СПАТИ! — крикнули ми разом.

— Я ВЖЕ НЕ ХОЧУ!

Марко подивився.

— Що тепер?

Я накрилася ковдрою.

— Твій син.

— Наш.

— Іди роби сніданок.

— Я гість.

Я висунула голову.

— Ти хочеш зараз використати це слово?

Він встав.

— Уже йду.

* * *

Через двадцять хвилин я прийшла на кухню.

Марко стояв біля плити.

Сашко сидів за столом.

Обидва дивилися на сковорідку.

— Що сталося?

Марко відповів:

— Нічого.

Сашко:

— Омлет прилип.

— Він не прилип.

— Ти його не можеш перевернути.

— Омлет не обов'язково перевертати.

— Мама перевертає.

Сашко подивився на мене.

— Правда?

— Так.

Він повернувся до Марка.

— Тоді нормально.

Марко дуже повільно видихнув.

— Дякую.

Я сіла.

— У готелі легше?

— Значно.

— Там є шеф.

— Саме.

Сашко взяв телефон.

— Я бабусі напишу, що ти ночував.

Ми обоє:

— НІ.

Він підняв голову.

— Які ви нервові.

— Не треба звітувати бабусям про наше особисте життя, — сказала я.

— Чого?

— Бо не треба.

— Вони все одно знають.

Я подивилася на Марка.

Він дуже зосереджено рятував омлет.

— Ти щось говорив?

— Я хочу прожити довге життя.

— Розумний.

Сашко сказав:

— Бабуся Оксана знала.