Глава 15. Касета

У неділю о 13:58 Сашко вже сидів на підлозі Ірининої вітальні й дивився на касетний програвач так, ніби той мав зараз відповісти на питання про походження Всесвіту.

— Не чіпай, — сказала Ірина з кухні.

— Я не чіпаю.

— Ти тримаєш палець над Play.

— Над — не на.

Марко поставив на стіл пакет із батарейками.

— Це від тебе.

Сашко образився.

— Я нічого не натискав.

— Я про логіку.

— Вона нормальна.

Я сіла на диван.

— Не сперечайтеся, поки касета ще ціла.

Ірина принесла чай.

Робочий касетник був інший — не той старий магнітофон, який вони розбирали. Цей вона перевірила вранці на звичайній касеті з музикою.

Стару касету МАРКО — 7 ми спочатку оглянули. Корпус цілий.

Стрічка не висить петлею. Нічого не сиплеться.

Марко покрутив одну котушку олівцем зовсім трохи.

— Натяг нормальний.

— Ти зараз дуже впевнений, — сказала я.

— Я прочитав.

— Де?

— Інтернет.

Сашко кивнув.

— Молодець.

Я подивилася на них обох.

— Я зараз піду.

— Не підеш, — сказала Ірина.

— Чому?

— Бо якщо там записаний мій семирічний син, я хочу свідків.

Марко застогнав.

— Мамо.

— Пізно.

Він вставив касету. Натиснув Play.

Спочатку був тільки шурхіт. Довгий. Сашко нахилився.

Марко поклав руку йому на плече й відсунув на сантиметр.

— Не треба дихати всередину.

— Я нормально дихаю.

— Вперше чую таку характеристику.

І тоді з динаміка прозвучав дитячий голос:

— Раз. Два. Три. Мамо, воно пише?

Ірина закрила рот долонею. Марко застиг.

Сашко повільно повернув голову до нього.

— Це ти?

— Схоже.

Із касети жіночий голос — молодший, але безпомилково Іринин:

— Пише. Тільки не кричи.

— Я не кричу.

— Ти стоїш за двадцять сантиметрів.

— Тоді чого тихо?

Сашко почав сміятися.

— Ти був такий самий.

— Ні.

— Абсолютно.

— Наклеп.

Дитячий Марко пояснював, що хоче зрозуміти, де в магнітофоні «поміщаються голоси».

Ірина на записі терпляче сказала, що голоси там не живуть.

— Якщо не живуть, то як виходять?

Сашко серйозно:

— Логічно.

— Навіть не починай, — сказала я.

Запис перервався музикою.

Потім знову дитячий голос:

— Я відкручу тільки задню кришку.

Ірина:

— Марко, ні.

— Я назад закручу.

— Ні.

— Я запам'ятаю.

— Ні.

Пауза. Дуже тихо:

— Я вже один відкрутив.

Сашко впав на килим. Марко закрив очі.

— Все. Вимикай.

— НІ!

— Це компромат.

— Це історичний документ, — сказала я.

Марко подивився на мене.

— Ти зрадила.

— Я просто слухаю.

— Дуже активно.

— Мовчи.

Далі було кілька уривків: школа, якийсь хлопчик Максим, олівець, який не повернули, невдала спроба записати кота.

Ірина на записі сказала:

— Завтра підемо купимо тобі новий зошит.

— Точно?

— Точно.

Сашко перестав сміятися. Подивився на Марка. Марко теж почув.

Не треба було нічого пояснювати.

Це було просто маленьке слово, яке жило в їхній сім’ї задовго до нашого календаря. Запис закінчився клацанням.

— Все? — запитав Сашко.

— Все, — сказала Ірина.

— Треба оцифрувати.

— Треба, — погодився Марко.

— І фото.

— Теж.