Глава 14. О восьмій

О 19:43 я вже тричі перевірила, чи зачинене вікно на кухні.

Не тому, що дуло. Тому що нервувала. Це дратувало найбільше.

Сашко ночував у мами. Домовленість була ще з учора: піца, якийсь фільм про супергероїв і право спати до дев’ятої, якщо бабуся витримає.

Я не підлаштовувала це під Марка. Принаймні формально.

О 19:45 прибрала зі стільця халат.

О 19:47 повернула його назад. Нехай бачить халат.

О 19:49 знову прибрала.

— Господи, — сказала я порожній кухні.

Телефон лежав екраном донизу. Жодного повідомлення. Правильно.

Він сказав, що буде о восьмій. Я сама запросила. Не до Сашка. До мене.

О 19:56 я налила воду. О 19:57 випила.

О 19:58 подивилася у вікно.

Його машини не було видно.

О 19:59 мені захотілося вдарити себе по руці за те, що я взагалі дивлюся.

О 20:00 пролунав дзвінок. Рівно. Я відкрила.

Марко стояв без квітів. Слава Богу.

У руках — паперовий пакет із їжею.

— Ти чекав десь до восьмої?

— У машині.

— Скільки?

— Три хвилини.

— Псих.

— Ти сама написала «о восьмій».

— Заходь.

Він зайшов.

Зупинився біля столика в коридорі.

На ньому лежав синій ключ, який він повернув сьогодні. Марко глянув.

І одразу відвів очі. Не потягнувся. Не пожартував. Правильно.

— Що приніс?

— Їжу.

— Я бачу.

— Ти сьогодні їла?

— Це допит?

— Питання.

Я згадала каву о сьомій, половину булочки об одинадцятій і щось, що Олена назвала салатом, о третій.

— Так.

Марко подивився.

— Це було занадто швидке «так».

— Не починай.

— Не буду.

Він розпакував дві коробки локшини, овочі й щось із куркою. Без ресторанної романтики. Без свічок.

Дякую всім богам дорослого життя.

— Ми не на побаченні, — сказала я.

— Я не сказав, що на побаченні.

— У тебе обличчя.

— Це моє обличчя.

Я засміялася.

Напруга відступила на сантиметр.

* * *

Перші двадцять хвилин ми говорили про готель. Звичайно. Я почала сама. Про PBX. Про wake-up calls.

Про Людмилу Сахно й її половину пасти.

Про те, що 914-й нарешті має нормальні контрольні заміри, але я все одно не поверну його в продаж до підпису engineering.

Марко слухав. Потім сказав:

— Ми зараз серйозно витратимо весь вечір на номер 914?

Я завмерла з паличками в руці.

— Ти проти?

— Я можу. Просто хочу уточнити.

— Добре.

— Це слово сьогодні можна?

— Сьогодні без обмежень.

— Значить, важливий вечір.

Я кинула в нього серветкою. Він спіймав.

І стало трохи простіше.

Після їжі я зробила чай.

Марко сів не на своє старе місце — бо старого місця в цій квартирі не було.

Вісім років тому ми жили в іншій. Інші меблі. Інша я. Інший він.

Тут він був гостем. Поки.

Я одразу розсердилася на це «поки» у власній голові.

— Що? — запитав Марко.

— Нічого.

— Погане слово.

— Я знаю.

Ми замовкли. Не незручно. Скоріше небезпечно.

Бо коли закінчувалася робота, залишалися ми.

— Що ти хочеш сьогодні? — запитав Марко.

Прямо. Ненавиджу прямі питання.

Вони не залишають місця сховатися в деталях.

— Тебе бачити.

Він не усміхнувся.

— Добре.

— І не радій слову.

— Я зараз не слову.

Я відвела очі.

— Мені страшно не те, що ти завтра зникнеш.

Цього я теж не планувала казати.

— А що?

Я крутила чашку.

— Що я сама почну перебудовувати під тебе все.

Марко мовчав.

— Я так роблю, — продовжила я. — Якщо щось важливе, я складаю графік. Правила. Резерв. Потім ще резерв до резерву. Переставляю роботу. Переставляю себе. А потім злюся, що ніхто не оцінив, скільки я тримаю.