Розділ 1

Ліза

Сьогодні — найкращий день у моєму житті. Я виходжу заміж за найкращого чоловіка. Зараз сиджу сама в кімнаті й чекаю, коли до мене зайде тато, щоб провести мене до вівтаря, назустріч коханому.
Наше весілля проходить у затишному заміському клубі. Тут усе саме так, як ми мріяли: красиво, спокійно й по-домашньому тепло.
До початку церемонії ще двадцять хвилин. Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі й не можу дочекатися моменту, коли наші з Ромою погляди нарешті зустрінуться.
Двері раптом різко відчиняються, і я здригаюся.
— Лізок, я приніс телефон Роми. Поклади його до своєї сумочки поруч зі своїм, щоб потім Оля забрала, — сказав брат.
— Добре. Як Рома?
— Лізок, ви не бачилися лише одну ніч і сьогоднішній ранок. Зовсім скоро вже побачитеся, — підморгнув він і, усміхнувшись, вийшов із кімнати.
Я дуже скучила за Ромою. Ми вже давно не розлучалися так надовго. Раптом на його телефон почали приходити повідомлення. Від колеги з роботи... Олексія.
Одне зі сповіщень висвітилося на екрані:
«Я сумую...»
Що?
Не розуміючи, що відбувається, я відкрила чат.
Кілька повідомлень змусили мене завмерти.
«Я сумую.»
«Ніч була незабутня...»
І тут приходить фотографія...
На ній спокусливо лежала в чорній білизні жінка. Я впізнала її. Це був не Олексій, а Олена — колега Роми.
За кілька секунд прийшло ще одне повідомлення:
«Чекаю.»
Мене ніби облили окропом.
Що це таке?
Тремтячими руками я натиснула кнопку виклику, набираючи номер Олени з телефону Роми. Вона відповіла майже миттєво.
— Котику, ти сьогодні був таким ненажерою... Але я зовсім не проти повторити, — грайливо промовила вона.
У цей момент я ніби скам'яніла.
Якщо після переписки я ще намагалася переконати себе, що це якийсь безглуздий жарт, то тепер усе стало на свої місця.
Я ледве знайшла в собі сили відповісти:
— Алло... Це не Рома. Це його майбутня дружина. Я так розумію, ви Олена, його колега?
На тому кінці запала тиша.
— Дружина?.. Як? Але ж... Він казав, що це все плітки і що в нього нікого немає... Так, я Олена.
— Відповідайте, будь ласка, лише чесно. Як довго це триває?
— Три місяці...
Я більше нічого не сказала.
Одразу скинула виклик.
По моїх щоках покотилися сльози.
Як він міг?..
Три місяці...
Три місяці він мені зраджував.
Я глибоко вдихнула.
Ні. Зараз не час.
Зберися, Лізо.
До церемонії залишилося десять хвилин. Потрібно якнайшвидше, і головне — непомітно, звідси зникнути. Поплакати я ще встигну.
Я схопила сумочку, дістала телефон і викликала таксі. Машина мала приїхати за п'ять хвилин — водій щойно висадив гостей біля клубу. Я попросила чекати мене приблизно за кілометр від чорного входу.
Обережно відчинивши двері, я вислизнула з кімнати, пройшла службовим коридором і вийшла через чорний вихід.
Ще трохи...
Головне — дістатися воріт.
Там мене вже ніхто не помітить.
До виходу залишалося всього кілька метрів, коли мене побачила Оля — моя найкраща подруга й дружка.
— Ліза, ти куди? За п'ять хвилин до тебе має зайти тато! І чому ти плачеш? Ти ж зараз весь макіяж зіпсуєш!
Я схопила її за руку.
— Олю, я все тобі поясню. Але не зараз. Будь ласка... Відволічи всіх, щоб ніхто не помітив, як я піду. Як тільки буду далеко звідси, я тобі одразу напишу.
Вона уважно подивилася мені в очі. Напевно, вперше бачила мене такою.
— Я не знаю, що сталося... Але якщо ти тікаєш просто перед церемонією, значить, сталося щось дуже серйозне. Біжи. Я щось придумаю.
Я міцно обійняла її.
— Дякую...
Я дійшла до воріт, вийшла за територію клубу й одразу побігла. Лише побачивши таксі, що чекало на мене, зупинилася.
Машина під'їхала ближче, я швидко сіла на заднє сидіння й одразу назвала адресу нашої квартири. Квартири, у якій ми жили, планували весілля, мріяли про майбутнє... Тепер я їхала туди лише для того, щоб забрати найнеобхідніші речі й назавжди зникнути.
Коли ми вже від'їхали на достатню відстань, я трохи заспокоїлася.

Та, схоже, це справді був не мій день.
Раптом машину почало сильно трясти, її кидало з боку в бік.
— Та що ж таке... — тихо вилаявся водій.
За кілька секунд автомобіль зупинився.
Він швидко вискочив, оглянув машину й невдовзі повернувся.
— Колесо зірвало. Доведеться міняти. Це займе трохи часу.
Ні...
Тільки не зараз.
Якщо вони поїдуть мене шукати, мені не втекти.
Я спробувала викликати інше таксі, але телефон показував лише одне — немає мережі.
Вийшла з машини й почала ходити узбіччям, піднімаючи телефон усе вище в надії зловити хоча б одну поділку зв'язку.
Марно.
Водій уже міняв колесо на запасне, а я продовжувала безпорадно стояти посеред дороги.
Раптом у далині я помітила автомобіль темно-гранітового кольору, що їхав у наш бік.
Це шанс...
Шанс втекти.
Я вийшла ближче до краю дороги й підняла руку, просячи зупинитися.
І саме в цей момент я побачила ще одну машину.
Автомобіль Роми...
Ні...
За кермом був тато, а Рома сидів поруч.
Вони мене знайшли.
Серце шалено закалатало.
Я перевела погляд на автомобіль, що наближався.
Будь ласка...
Зупинись...
Якщо він проїде повз, мені кінець. Вони повернуть мене назад і силоміць поведуть до вівтаря.
Сльози самі котилися по щоках.
Темно-гранітова машина почала пригальмовувати.
Скло повільно опустилося.
— Дівчино, з вами все гаразд? Вам потрібна допомога?
Я озирнулася назад.
Машина тата була вже зовсім близько.
— Так... Будь ласка... — схлипнула я. — Відвезіть мене звідси. Куди завгодно, тільки подалі.
Чоловік лише кивнув.
— Сідай.
Я миттєво відчинила дверцята й застрибнула всередину.
Автомобіль різко рушив із місця.
Я весь час оберталася, перевіряючи, чи не наздоганяють нас.
Через кілька хвилин водій тихо запитав:
— Вибачте за цікавість. Можете не відповідати... Вас наречений образив?
Я опустила голову.
Сльози знову потекли.
— П'ятнадцять хвилин тому... я дізналася, що чоловік, за якого мала сьогодні вийти заміж... три місяці мені зраджував.
Після цих слів я знову подивилася у вікно.
Здавалося, машина тата стала ще ближче.
Я дістала телефон із сумочки.
Понад десять пропущених викликів від тата.
І саме в цю мить телефон знову задзвонив.
Я відповіла.
— Лізо, що ти робиш? Негайно скажи водієві зупинитися й повертайся на весілля!
— Ні... Я не повернуся. Він мені зраджував.
— Не вигадуй! Рома на таке не здатний! Зараз же повертайся!
— Він три місяці був із своєю колегою! І сьогоднішню ніч теж провів із нею!
На тому кінці запала коротка тиша.
— Потім поговоримо. Ти зараз ганьбиш мене перед усіма гостями. Негайно повертайся!
— Тату... Ти мене взагалі чуєш? Він мені зраджував!
— ЛІЗО! НЕГАЙНО ЗУПИНИ МАШИНУ! ІНАКШЕ Я НАЗДОЖЕНУ ВАС І САМ ТЕБЕ ПОВЕРНУ!
— Ні... Будь ласка... Не треба...
У цей момент зв'язок обірвався.
Я повільно опустила телефон на коліна.
Мене всю трусило.
Мені не було куди йти.
Додому я повернутися не могла.
На мені була лише весільна сукня.
Усі гроші — на банківській картці, а за транзакціями мене легко можуть знайти.
Я беззвучно заплакала.
Що ж мені тепер робити?..