Глава 1

Якщо хтось скаже вам, що розрив стосунків — це чудова можливість почати життя з чистого аркуша, можете сміливо послати цю людину до біса.

Особливо якщо той самий чистий аркуш починається з двох величезних валіз, коробки з косметикою і таксиста, який уже десять хвилин пояснює, що не збирається допомагати вам усе це тягнути.

— Послухайте, я ж не прошу вас переїхати зі мною до нової квартири. Просто допоможіть дотягнути валізу до дверей.

Чоловік подивився на мене у дзеркало заднього виду.

— Міс, я водій, а не вантажник.

— Дивовижно. А я журналістка, а не вантажний автомобіль, але, як бачите, життя змушує нас відкривати нові таланти.

Він не оцінив мого гумору.

Довелося справлятися самій.

Коли я нарешті дісталася до дверей триповерхового будинку у Вест-Вілледжі, то вже серйозно розглядала можливість залишити половину своїх речей просто на тротуарі.

Двері відчинилися ще до того, як я встигла натиснути на дзвінок.

— Олівія!

Хлоя кинулася мені на шию з таким ентузіазмом, що ми ледь не впали разом із валізою.

— Боже, як же я скучила!

— Ми бачилися позавчора.

— Але тоді ти ще була жінкою з особистим життям, а сьогодні вже офіційно вільна!

— Дякую, Хлоє. Ніколи не сумнівалася у твоїй здатності підтримати людину у важку хвилину.

Вона розсміялася, забрала в мене коробку й відступила, пропускаючи до будинку.

— Повір, через місяць ти ще дякуватимеш долі, що позбулася Деніела.

— Я вже дякую. Особливо після того, як з'ясувалося, що він зустрічається зі своєю колегою.

— Зате тепер ти можеш знайти когось значно кращого.

— Поки що мене більше цікавить пошук чоловіка, який допоможе занести мою другу валізу.

— Із цим можуть виникнути проблеми.

Я зупинилася.

Хлоя раптом набула того самого виразу обличчя, який з'являвся в неї щоразу, коли вона збиралася повідомити щось неприємне.

— Якого роду проблеми?

— Тільки обіцяй не злитися.

— Хлоє.

— Розумієш, тут склалася одна маленька ситуація.

— Наскільки маленька?

— Ну, це залежить від того, як на неї подивитися.

Я повільно поставила сумочку на підлогу.

— Кажи вже.

Подруга винувато всміхнулася.

— Натан теж зараз живе тут.

Я мовчки дивилася на неї.

— Що?

— Тільки тимчасово! У нього затопило квартиру, там зараз ремонт, і він вирішив пожити тут декілька тижнів.

— Декілька тижнів?

— Можливо, місяць.

— Хлоє!

— Але будинок великий! Ви навіть можете не перетинатися.

Я заплющила очі.

Натан Морган.

Старший брат моєї найкращої подруги.

Чоловік, якого я знала три роки й за цей час встигла зненавидіти щонайменше разів двадцять.

Не те щоб він був справжнім чудовиськом. Просто Натан мав дивовижну здатність виводити мене із себе навіть тоді, коли мовчав.

А мовчав він украй рідко.

Уперше ми познайомилися на дні народження Хлої. Тоді він поцікавився, чим я займаюся, а почувши, що я журналістка, з абсолютно серйозним виглядом запитав, чи вистачає мені таланту на щось більше, ніж писати про чужі розлучення.

Я відповіла, що для людини, яка заробляє гроші на п'яних відвідувачах нічних клубів, він напрочуд високо оцінює власну професійну діяльність.

Хлоя тоді ледь не вдавилася шампанським.

Відтоді наші стосунки якось не склалися.

— Олівіє, ну будь ласка! — подруга склала руки, наче молилася. — Ти ж знаєш, що я не можу відмовити братові.

— А мені, виходить, можеш не повідомити, що я переїжджаю жити під один дах із самим дияволом?

— Не перебільшуй. Натан не такий поганий.

— Ти маєш рацію. Диявол хоча б не вважає себе подарунком для всього жіночого населення планети.

— Узагалі-то я все чую.

Чоловічий голос пролунав десь позаду нас.

Я завмерла.

О ні.

Тільки не зараз.

Повільно повернувшись, я побачила Натана, який спокійно стояв біля входу до вітальні, тримаючи чашку кави.

На ньому були темні спортивні штани й чорна футболка, яка надто добре підкреслювала його широкі плечі.

Волосся було трохи скуйовджене, а на обличчі красувалася та сама самовдоволена усмішка, яку мені регулярно хотілося стерти.

— Картер, — протягнув він, оглядаючи мене з голови до ніг. — А я вже подумав, що Хлоя завела собі дуже галасливого домашнього улюбленця.

Я мило всміхнулася.

— Моргане. А я сподівалася, що тебе нарешті посадили за самозакоханість.

Він тихо засміявся.

— Не знав, що це кримінальний злочин.

— Якби був, ти отримав би довічне.

— Діти! — втрутилася Хлоя, піднімаючи руки. — Може, ви хоча б п'ять хвилин поводитиметеся як дорослі люди?