Люди завжди хочуть знати, чому чудовисько стало чудовиськом. Їм недостатньо знати, що воно зробило. Вони хочуть знайти першу тріщину, перший неправильний вибір, першу ніч, після якої людина вже ніколи не могла стати колишньою. Вони шукають дитинство без любові, батьків із холодними руками, кімнату із зачиненими дверима. Щось, що дозволить подивитися на вбивцю й сказати: ось. Тепер я розумію.
Мабуть, саме тому видавництво обрало мене. Я теж вірила, що якщо зібрати достатньо фактів, то будь-яку темряву можна розкласти на зрозумілі частини. Того ранку я ще не знала, наскільки дорого мені коштуватиме ця віра.
***
Лист лежав на моєму порозі о сьомій дванадцять. Я запам'ятала час, тому що саме тоді телефон завібрував удруге, а я, роздратована й недоспана, мало не наступила на конверт.
Він був чорним. Не темно-сірим, не кольору мокрого асфальту — саме чорним, матовим, без жодного логотипа чи зворотної адреси. Моє ім'я було написане білими літерами.
МІРА ВЕЙЛ.
Без помилки. Без звертання. Без зайвих слів.
Я підняла конверт і перевернула його. На клапані стояла маленька чорна печатка. Не герб, не ініціали — просто коло, перекреслене тонкою вертикальною лінією. Мені цей знак нічого не говорив. Принаймні тоді я так думала. Усередині лежав один аркуш.
Перший лист.
Міро.
Якщо ви читаєте цей лист, значить, уже погодилися написати мою біографію.
Не поспішайте радіти. Люди часто плутають доступ до чужої історії з правом розповідати її.
Ви захочете дізнатися, чи шкодую я про те, що зробив. Запитаєте, чи пам'ятаю обличчя своїх жертв. Чи сниться мені щось уночі. Чи існує хоча б одна людина, якій я не збрехав.
Це хороші запитання.
Проте почніть з іншого. Запитайте себе, чому саме вам так важливо, щоб я відповів.
Люсіан Рейв.
Я перечитала лист двічі. Потім перевірила конверт на світло, ніби там могла виявитися прихована сторінка з поясненнями. Переглянула поштову скриньку, хоча прекрасно знала, що лист не міг потрапити туди непомітно: на конверті не було марки, штрихкоду чи будь-яких слідів поштової доставки. Хтось приніс його особисто. Хтось знав, де я живу. Я поклала аркуш на стіл і ввімкнула чайник. Вода почала шуміти, а я дивилася на підпис.
Люсіан Рейв.
Три вбивства. Один вирок. Жодного публічного каяття. У газетних заголовках його називали холоднокровним убивцею, маніпулятором, людиною без совісті. У судових документах він був значно простішим: обвинувачений, підсудний, засуджений. Усі ці слова були зручними. Вони дозволяли не думати про те, що відбувається між ними.
Я взяла телефон. Повідомлення від редакторки чекало на мене ще з шостої ранку.
Вітаю, Міро. Видавництво отримало підтвердження. Рейв погодився на листування. Якщо все піде за планом, перше інтерв'ю організуємо протягом місяця.
Я прочитала повідомлення ще раз. Потім знову подивилася на лист. Він уже знав, що я погоджуся. Ні. Це було надто гучне припущення. Можливо, редакторка повідомила йому моє ім'я. Можливо, лист надіслали після підписання договору. Можливо, хтось із видавництва просто вирішив створити театральний ефект.
Я мала щонайменше три раціональні пояснення. Чомусь жодне не заспокоювало. Я відкрила ноутбук і ввела його ім'я в пошуковий рядок. Першими з'явилися фотографії. На одній Люсіан виходив із суду. На іншій сидів за столом у залі засідань, зчепивши пальці перед собою. На третій дивився просто в камеру. Він не був схожий на людину, яку я уявляла. Я очікувала побачити щось демонстративно жорстоке: важкий погляд, стиснуту щелепу, усмішку, яка змусила б мене відчути небезпеку навіть крізь екран. Натомість на мене дивився чоловік із темним волоссям, спокійними рисами обличчя й виразом людини, яка терпляче чекає, поки співрозмовник закінчить ставити неправильні запитання.
Саме це мене й роздратувало. Я не хотіла, щоб убивця виглядав звичайним. Звичайність ускладнювала все.
Я відкрила матеріали суду. Адріан Восс — березень 2021 року. Вівієн Шоу — листопад 2022-го. Томас Белл — серпень 2024-го.
Три різні людини. Три різні обставини. Один чоловік, який у суді не заперечував ключових фактів обвинувачення, але відмовлявся пояснювати мотиви.
У протоколі було речення, яке я підкреслила ще під час першого перегляду справи:
Обвинувачений заявив, що не вважає власні дії випадковими.
Я закрила документ. У кімнаті було надто тихо. Я повернулася до листа й помітила те, чого не помітила раніше. На звороті аркуша, майже біля самого краю, проступав слід від натиску ручки. Не слова — лише кілька заглиблених ліній, наче на попередньому аркуші хтось писав із такою силою, що залишив відбиток. Я провела по них пальцем.
Це нічого не доводило. Але я раптом відчула дивну впевненість: лист не був написаний нашвидкуруч. Він був продуманий. Я розсердилася на себе за те, що вже почала приписувати йому наміри. Моя робота полягала в тому, щоб ставити запитання, перевіряти відповіді й не плутати власну інтуїцію з доказами.
Я взяла чистий аркуш і написала перше запитання для нашого листування.
Чому ви погодилися говорити саме зі мною?
Подивилася на нього. Закреслила. Написала інше.
Чи знали ви щось про мою сестру Евелін Вейл?
Ручка завмерла в моїх пальцях. Я не торкалася цього імені в професійних матеріалах. Не писала його у видавничій заявці. Не згадувала в листуванні з редакторкою. Принаймні я не пам'ятала, щоб згадувала.
Евелін зникла одинадцять років тому. Жодного тіла. Жодної остаточної відповіді. Жодного поховання, біля якого я могла б стояти й нарешті перестати уявляти всі можливі варіанти.