5.

Злата

Із забинтованою ногою прямую до гуртожитку, вирішую, що час починати  збирати речі: сьогодні-завтра доведеться здавати ключі від кімнати. Правда, тиждень-два ще тут можна пожити, виправдовуючись ремонтом, який кожен студент мусить зробити, здаючи кімнату.

— Злата, що з ногою?- Юра перепиняє шлях, простягає карамельку. Ото ще дурбело. Не люблю таких простацьких штучок.

— Упала, опритомніла, гіпс, — кажу фразою із старого фільму радянської епохи.

— Дуже боляче?

— Терпимо.

— А хочеш, я допоможу тобі з ремонтом?

Спочатку хочу сказати ні, навіть загарчати, аби нарешті відчепився. Набрид. Мовчки йду геть, проте вже за хвилину передумаю.

— Юр, чуєш?

Повертаюся, знаючи, що він усе ще стовбичить. І що за сторч, отак все життя і буде слимаком.

— Так, — він швидко йде в мій бік, незграбно підгрібаючи ногою.

Вже уявляю його в років сорок: сутулий дядько з великою залисиною, в пожмаканому піджаку і зношених туфлях. А, і обов'язково з портфелем.

Ні-ні і ще раз ні. Нам з ним не по дорозі.

Але в мені раптом прокидається хижачка.

— Ти справді зміг би допомогти? Ну, підклеїти шпалери, побілити стелю, підфарбувати вікна? — запитую, а сама дивлюся в той бік, де нещодавно стояла шикарна автівка на київських номерах.

— Звісно, можу почати хоч і сьогодні.

— Що, просто зараз?

Ентузіазм Юри трохи лякає, але мені не хочеться займатися ремонтом самій. Олеся, з якою я п'ять років ділила цю кімнату, вийшла заміж і нещодавно народила двійню. Останніх півроку я мешкала сама і на допомогу співмешканки не розраховувала.

— Ні, давай краще завтра... ну, по обіді.

— Домовилися.

Попискуючи, мов навіжене щеня, Юра проводить мене відданим поглядом, а я подумки кривлюся. Яке ж дурбило.

В кімнаті кидаю на ліжко сумку, з кишеньки випадає оксамитовий прямокутник. Скидаючи блузку, не відводжу від нього погляду. В голові зринає шалена думка: а що, коли це мій щасливий квиток?

Відразу ж проганяю її бурчанням:

— Такого не може бути, перестань фантазувати, візьмись врешті за розум, життя — це не казка, це тільки там є принцеси, а ти навіть не пані.

Голосом бабусі, маминої мами.

А що, бабуся Орися мала рацію. Пора було відпрацьовувати вкладені в мене кошти, тобто шукати роботу і заробляти свої.

Розщібнувши бюстгальтер, струшую зі стегон спідницю, усе це залишаю жужмом на бильці ліжка, беру двома пальцями візитівку і прямую до вікна, кидаю погляд униз і помічаю Юру, який махає мені звідти рукою.

— От чорт! — тихенько лаюся і прикриваю рукою груди, але вже пізно, Юра їх побачив.

Ну і нехай.

Вранці попри біль у коліні виходжу на пробіжку. За десять сьома. Збігаю алейкою вниз, попід старі липи, минаю в'їзні ворота в Софіївку і раптом помічаю те, від чого затамовую подих.

Швидко біжу угору, убік Ліщинового озера, тому що по той бік стежки, голосно розмовляючи по телефону, іде брат Маріни. Волосся скуйовджене, вітрівка розщепнута, світло-синя майка на грудях мокра від поту.

Звичайно, він мене не помітив, і це на щастя, бо я сьогодні одяглася немов опудало: розтягнуті рожеві треніки, смугастий светр, волосся зібране у гульку і жодного макіяжу, навіть губи не підфарбувала... не вмила обличчя.

Зійшовши трохи вище, проводжу Даніеля поглядом, помічаючи кожну деталь його статури, принюхуючись до повітря, наче з такої відстані можна було б відчути його чоловічий парфум.

Який же разючий контраст із Юрою, та й жоден зі знайомих хлопців не мав такої впевненої ходи.

Коли він зникає, прикладаю долоню до грудей, ковтаю клубок, що збився в горлі. І що зі мною таке?

— У нас в селі звільнилося місце асистента вчительки, — кричить у слухавку мама, коли я, повернувшись з ранкової пробіжки, скидаю штани і йду у душ, поставивши телефон на гучномовець.

— То що?

— Як це що? Ти ж іще роботи не знайшла? Ти ж ще не шукала? Ти... та й де в тій Умані робота? Мабуть, там уже все зайнято. Та вже що немає. Перше — усі свої, а друге — там і педколедж, і університет, людей вистачає. Тож я сьогодні піду до директорки і занесу могорич, спитаю, може, ще нікого не візьмуть, бо Лариса Карпівна пішла нарешті на пенсію.

— Все, досить! — кричу, аби зупинити потік слів.

Мама любить розводити словесний пронос, не спиниш, може говорити годину поспіль.

— Ну то гаразд, збираюся і йду.

— Стоп. Нікуди ніхто не йде. -Піна ще збігає по мокрому волоссю, але я замотую його в рушник і хапаю телефон. — Я не буду працювати у нашій школі, чула?

— А це чому ж? Роботу треба зразу шукати, поки літо, і...

— У мене є два місяці.

— Один. У червні вчителі вже ходять на ремонт.

Моя мама працює в шкільній їдальні прибиральницею, і її мрія — затягнути мене у клас, аби щодня бачити і гордитися, що її донька учителька.

А я найбільше цього боюся, хоча й розумію: із моєю кармою рік-два таки доведеться попрацювати у школі, але ж тільки не у моєму селі.

— Гаразд, мамо, давай домовимося. Якщо я за місяць не знайду роботу...

— За півмісяця, — перебиває мене мама. — Святе місце порожнім не буває. Затям.

— Затямила. Гаразд.

Кидаю тоскний погляд у вікно і помічаю на підвіконні візитівку. Щось тихо шкребеться у животі. Я відчуваю, як пече забите коліно, загортаюся в халат, сідаю на ліжко, піднімаю ногу і пильно оглядаю рану.

— Ти вже не спиш? - Двері несподівано розчахуються і до кімнати влітає Юра. Я не встигаю стулити коліна, усвідомлюючи, що ще не оділа труси. Поли халата, звісно, лежать по обидва боки на ліжку, мов крила підбитої лебідки.

— Ой! Та що ж це таке? - Я миттєво стуляю ноги, обличчя заливає густою барвою. — Чому так рано? Що сталося?

— Ти ж просила допомогти тобі з ремонтом. От я вже є.

— Але я казала по обіді, а зараз... щойно дев'ята година.

— Я приніс свіжий суші-бургер, ще гарячий!