3.

3. Злата

        А там такий красень! Дивиться в екран мобільного, блакитнуваті спалахи освітлюють високе чоло. Зненацька незнайомець кидає швидкий погляд з-під густих брів, я не втримуюся і, підвернувши ногу, в останню мить хапаючись за лискучу поверхню автівки, якимось дивом влітаю просто між коліс.

Спідниця задерлася, мої сідниці смачно проїхалися по асфальту, що, мов наждачкою, стер шкіру.

- Приїхали,- злісно шиплю сама до себе і не знаю, плакати мені чи сміятися.

Тим часом з водійського боку м'яко відкрилися дверцята, і, все ще сидячи в позі лялькової Мальвіни та споглядаючи номерний знак, я бачу, як красень ставить білі кросівки на асфальт, повільно та смачно потягується і лише потім кидає погляд в мій бік.

Такого приниження я ще не зазнавала.

— Ви з автосервісу? 

От тобі маєш! Замість допомагати дівчині, яка впала, він ще й знущається?

— Ні, з універу, — бурчу й намагаюся вилізти з-під коліс, але моя зранена дупця немилосердно пече, а від хаотичних рухів спідниця закотилася майже на живіт.

Добре, що сьогодні одягла гарні трусики, подумала я, коли із грацією кота незнайомець присів поряд та подав руку.

— Даніель.

Його чорні очі були якісь нереально спокусливі й живі. В житті таких не бачила.

— Злата, — бурчу у відповідь, відчуваючи, як брунатна барва заливає щоки.

 — Ну що там внизу? Мабуть, дуже цікаво?- Він знову знущається?— Бо я жодного разу ще не бачив автівку знизу, тобі ,бач , пощастило.

Його м'які й водночас тверді долоні упевнено беруть мене за плечі. Мить — і я знову твердо стою на ногах. Упираюсь поглядом у зображення орла на чорній футболці.

— Дякую, — кажу майже пошепки, обережно звільняючи руки.

— Надалі будь обережна.

Почувши цю фразу, я вся стискаюся. Невже це все? Невже я зараз піду, а він сяде в свою автівку, дверцята захряснуться і...

- Справді дякую.

 І де в мене береться це нахабство? Можливо, проникло у мізки крізь ніздрі, які жадібно ловлять ледь чутний аромат парфуму.

— Та нема за що, Злата, навчаєшся тут? — кидає погляд на білу будівлю универа.

А це вже щось! І я хапаюся за це питання немов за соломинку.

— Так, тут навчаюся. Тобто, ні, ну, навчалася, закінчила навчання.

І що я несу?

— І який фах здобула?

— Я — психолог.

— Он воно що? — він аж присвиснув.

А я не змогла відірвати погляд від його вуст - пухких, червоних, чітко окреслених чоловічих вуст, які могли б узяти в полон мої, коли б ми, наприклад, захотіли поцілуватися, або він міг би тими губами...

— А та дівчина, яку ти сюди привіз, Маріна, вона тобі хто?

Оце вже справжня маячня! Хто посмів би ось так, при першій зустрічі, питати таке у хлопця? Але мене вже понесло, бо я відчувала, що чемрію і поступово закохуюся у цього красеня.

Невже зі мною сталося кохання з першого погляду? 

О ні, тільки не це! 

Бо я гарно знала, що це почуття насправді є нічим іншим, як психічним розладом, залежністю, яка виникла внаслідок затоплення мозку певними гормонами. Значить, я хвора.

Відчуваю, як серце починає шалено калатати у грудях. Натомість сідниці та стегна зовсім не болять. Ось вона дія дофаміну, серотоніну, окситоцину, ендорфіну і всього решта.

Від хвилювання забиває подих, я кидаю погляд униз, втрапляючи просто на блискавку на джинсах. Різко відсмикую, уявивши, що хлопець це помітив.

— Ов-ва, ти уяви, перший стояк в житті, якого маю лише від погляду на дівчину, уявляєш?

Я уявляю. 

Поміж ногами стає мокро, груди нестерпно стискає ліфчик, бо в нього там справді ерекція.

— Уявляю, — спрагло облизую губи. — То хто вона тобі? Маріна... Невже сестра? 

- Справді сестра, рідна.

- Чудово.

— То ви подруги?

— Ні, з чого ти взяв?

— У тебе блищать очі, а таке може бути лише при згадці про подруг, чи не так? Чи може ви все-таки... чи може все ж таки винні ... штани? Оце, - він закладає обидві руки в кишені джинсів і похитується вперед-назад.

 Хоч і психолог, я геть не уявляю, як нам закінчити розмову після відчуттів, після його натяків, не геть пристойних.

І тоді я наважуюся.

— А ходімо вип'ємо кави, тут неподалік є непогана кав'ярня.

- Справді хочеш кави? Він дивиться на мої ноги, я відчуваю, як по шкірі збігають цівки крові та поту.- Чи, може, краще спочатку поїдемо до лікарні? Ти непогано так упала, Злато.

— Добре, тоді спочатку на швидку.

Я геть не розумію, куди слід звертатися в подібних випадках.

— Даніель, уяви, я здала! - гучний вереск Маріни розбиває вщент мої плани. Я бачу, як вона мчить до нас, не помічаючи мене, немов я якась тінь від дерева, сідає у автівку і кричить звідти:

— Ну що, поїхали?

— Поїхали? — запитує у мене Даніель.

- Не зрозуміла... - Марина опускає скло і з подивом помічає мене.- Ми вже й так добряче запізнилися на свякування. Ніхто з нами не поїде. Ти зрозумів?

— То я піду, - схиляю голову, дихаю губами. - Піду до універу, там є медсестра, точно. У нас же ж є медпункт! - струшую волоссям, вдавано посміхаюсь.

— Ти справді не хочеш поїхати зі мною? - зиркнувши в авто, додає: - З нами...

— Ні, я краще піду.

— Тоді тримай, - він простягає мені візитівку з м'якою фіолетовою поверхнею.

— Повиліковуєш рани, і... коли наступного разу я буду в Умані — дзвони. Цікаво, яка тут в Умані кава.

Мммм-да: мій номер не попросив, та й звідки ж я знатиму, коли він приїде в Умань?

— Даніель! — Маріна верещить із салону, мов гальма грузовика. — Мені ще довго на тебе чекати?

— Бувай, дякую,- стискаючи у пальцях оксамитовий квадратик, йду до універу.

Тільки не озирайся, навіщо тобі кохання тепер, коли ти хочеш почати будувати кар'єру? Та ще й до незнайомця, який відверто знехтував тобою на користь якоїсь там гулянки?

Лише відкривши двері студентського медпункту, я знову відчула біль: різкий, пекучий на сідницях та стегнах і глухий, тягучий - у грудях.