(Міла)
Вилетівши з аудиторії, як гарматне ядро, я зупинилася тільки на університетському подвір'ї.
Включивши мозок на повну потужність, я намагалася прорахувати всі можливі сценарії. Стуація була гіршою за термодинамічний хаос: якщо Назар Максимович дізнається правду — мені капець. Якщо я зізнаюся сама — мені капець. Якщо Денис дізнається, що Артем Громов — це вигадана галюцинація... це буде не просто капець, це буде соціальна смерть.
Помітивши Катю, яка чекала мене біля клумби, я голосно гукнула її:
— Катю! Почекай!
Подруга обернулася, і ми разом попрямували до зупинки маршрутки. По дорозі я розповіла їй увесь наш невеликий, але сповнений небезпеки діалог із Назаром Максимовичем.
— ...і уявляєш, він прямо так і запитав, чому аудиторія так дивно поводиться і що це за натяки про його «активне особисте життя»! — бідкалася я, поправляючи окуляри, які від швидкої ходьби зсунулися на кінчик носа. — Я ледве не знепритомніла прямо біля його трибуни! Наплела щось про фізіологічні потреби й втекла!
Катя послухала все це, похитала головою й зітхнула:
— Ну, слухай, я бачу лише один логічний вихід. Просто видалити ту сторінку. Негайно.
Я аж зупинилася на тротуарі й сумно подивилася на подругу.
— Ну Ка-а-атя... Мені так шкода її видаляти! Ти взагалі уявляєш, скільки грошей на підписку ШІ та скільки моїх нервів на це витрачено? Я там кожне пасмо волосся на наших «спільних» фотографіях вручну редагувала!
— Я все розумію, — м'яко, але непохитно мовила Катя, беручи мене під руку й потягнувши далі до зупинки. — Але повір, ще більше нервів ти витратиш, якщо Назар Максимович про все пронюхає. Ти бачила його погляд? Він же тебе на іспиті розбере на атоми й збере назад!
— Це правда... — зітхнула я. — А одногрупників уже не попросиш мовчати. Бо якщо я почну благати їх не розказувати викладачу про сторінку, то я просто сама їм і Денису зізнаюся в тому, що все вигадала! Що ніякого багатого, крутого залицяльника на кабріолеті в мене не було, а був лише штучний інтелект і фото з Pinterest!
— Ну так, звісно, — погодилася Катя. — Це вже взагалі ганьбища буде на весь університет. Потім повік не відмиєшся від їхніх глузувань.
— Ну тоді виходить... треба видаляти? — мовила я з такою тугою в голосі, ніби прощалася з улюбленим котиком.
— Ну так, виходить, треба видаляти, — ствердно кивнула подруга.
Ми дійшли до зупинки й присіли на вільну лавочку. Я дістала телефон із кишені, відкрила застосунок і востаннє намилувалася на цю ідеальну, майже мистецьку сторінку. З екрана на мене дивився високий, неймовірно красивий «Артем Громов», який обіймав мене за плечі на тлі білосніжного катера. Серце краялося від жалю. Такий чоловік пропав!
Зажмурившись, я перейшла в налаштування й рішуче натиснула кнопку «Видалити акаунт». Потім швидкими рухами зайшла на свою власну сторінку й видалила абсолютно всі фотографії, де бодай крайчиком піджака світився наш викладач з етики.
— Ну ось і все, — видихнула Катя, поплескавши мене по коліну. — Проблему вирішено. Доказів немає — немає й злочину. Поп'ємо каву, і життя налагодиться.
— Так, вирішено... — сумно промовила я, згортаючи екран телефона. — Але тепер треба думати новий спосіб, як змусити Дениса пошкодувати про зраду. Бо залишати цього паскуду просто так я все одно не збираюся. Закон карми має працювати, навіть якщо для цього доведеться придумати новий план.
— Ну, про це ми цілком можемо спокійно подумати в тебе вдома, на диванчику перед телевізором і з великою піцою, — посміхнулася Катя.
Підійшла наша маршрутка, і ми швидко заскочили всередину, проштовхуючись до вільних місць.
Я полегшено відкинулася на сидіння й нарешті вирівняла дихання. Мені здавалося, що найгірше вже позаду й пожежу загашено. Проте я ще навіть не здогадувалася, що видалення акаунту аж ніяк не вирішило проблему. Бо в еру цифрових технологій скріншоти, як відомо, не горять...