Відбігши від кав'ярні на безпечну відстань, я зупинилася біля високого каштана й спробувала вирівняти дихання.
Так, Міло, спокійно. Закони вірогідності кажуть, що в місті з мільйонним населенням шанси зустріти цю людину ще раз прямують до нуля. Це був просто прикрий збіг. Він п'є каву, я п'ю каву. Він взяв мій раф, я віддала йому круасан і втекла. Все, інцидент вичерпано. Він навіть ім'я мого не знає!
Трохи заспокоївшись і поправивши окуляри, я рушила до головного корпусу університету.
У великій аудиторії вже було повно моїх одногрупників. Всі гули, обговорювали новинку в розкладі та чекали на нового викладача з етики. Помітивши Катю на третьому ряду біля вікна, я швиденько попрямувала до неї й сіла поруч.
Руки все ще трохи тремтіли, тому, витягуючи з сумки зошит, я ледь не впустила пенал прямо на підлогу.
— Ого, ти чого така нервова? — Катя повернулася до мене й здивовано підняла брову. — Можеш розслабитися, викладача ще немає. Обіцяли якогось суворого педанта, але він затримується на п'ять хвилин.
— Та я не через це! — пошепки вигукнула я, поспіхом відкриваючи зошит.
— А що сталося? На тобі обличчя немає.
Я прихилилася ближче до подруги й зі зниженим до мінімуму тоном розповіла їй усю історію з кав'ярні. Про раф з солоною карамеллю, про скандал біля стійки й про те, як я вирішила краще роздивитися нахабу.
— ...і коротше, Катю, я дивлюся на нього, а це він! — завершила я свою розповідь шепотом.
— Хто «він»? — не зрозуміла подруга.
— Ну «він»! Т той самий чоловік із Pinterest! Фото якого ми завантажили в штучний інтелект і зробили фейковий акаунт Артема Громова! Він реальний, Катю! Він ходить ногами по цій землі, носить темно-синій костюм і щойно поцупив мій сніданок!
Катя заклякла. Її очі стали розміром із дві п'ятигривневі монети. Вона прямо скажемо була в шоці.
— Та ти гониш, — нарешті вичавила вона. — Це просто схожий чувак.
— Та ні ж! — я поправила окуляри. — У мене зорова пам'ять на обличчя як у фотофіксатора! Це він! Ті самі вилиці, те саме волосся і ті самі очі.
Катя панічно покрутила головою й схопила свій телефон.
— Так, все, видаляємо сторінку Артема. Негайно! Якщо він дізнається, нас же судитимуть за крадіжку особистих даних!
— Та ти що?! — обурилася я, прикриваючи її екран долонею. — Я стільки зусиль на неї витратила! Я навіть платну підписку на ШІ придбала, щоб згенерувати наші «спільні» кадри з відпочинку! До того ж Денис дивиться кожну мою сторіс, хоча демонстративно відписався. І, щоб ти знала, на акаунт Артема Громова він теж заходить зі своєї сторінки й дивиться геть усе!
Катя здивовано подивилася на мене й вигнула брову.
— Ну тоді я тебе взагалі не розумію. Ти нервуєш через реального чувака і одночасно хочеш залишити все як є?
— Я подумаю, як тут зробити, — зітхнула я, падаючи спиною на спинку стільця. — Я просто взагалі не очікувала побачити цю людину в реальному житті. Думала, це якась модель із Мілана чи згенерована нейромережею картинка. Після універу пропоную посидіти в тебе або в мене й щось спокійно придумати.
— Згодна, тре..., — почала Катя, але не встигла договорити.
Двері аудиторії розчинилися, і шум у аудиторії миттєво стих. У кабінет пройшов високий чоловік із чорною шкіряною папкою в руках.
Він упевненим кроком підійшов до трибуни, поклав папку на стіл, узяв крейду й чітким, розмашистим почерком написав на дошці свої дані:
"Король Назар Максимович".
— Доброго дня, товариство, — пролунав глибокий, оксамитовий голос, який рознісся гучною луною по всій аудиторії. — З цього семестру курс прикладної етики та культури спілкування у вас викладатиму я.
Я обімліла. Щелепа буквально поповзла донизу, а серце гупнуло кудись у самі п'ятки.
Цей голос... Цей костюм...
Я гарячково почала смикати Катю за рукав светра, не зводячи очей від дошки.
— Катю... Катю... — зазаїкалася я.
— Що таке? — роздратовано шепнула подруга, намагаючись висмикнути руку. — Та що вже сталося, кажи! Чого ти смикаєш мене?
— Це він...
— Та хто він?! Це наш новий викладач з етики, Назар Максимович! Ти що, писати не вмієш, прочитай на дошці!
— Ні, Катю... — я з силою стиснула її рукав. — Це ВІН.
— Та ти можеш сказати нормально?!
— Це той чоловік з кав'ярні, фото якого ми взяли на роль Артема Громова!
У цей самий момент викладач закінчив писати на дошці, відклав крейду, повільно повернувся обличчям до аудиторії й провів спокійним, темним поглядом по рядах студентів.
Катя нарешті подивилася на нього уважніше. Її погляд застиг на його обличчі, потім перевівся на дошку, потім на мене.
Ми панічно подивилися одна на одну.
Світ не просто рухнув. Він розлетівся на дрібні атоми. Мій «ідеальний фейковий хлопець», мій Артем Громов, з яким я «літала на Балі» минулими вихідними... виявився моїм новим викладачем з етики.