Не закохуйся, дурепко!

3

​Відбігши від кав'ярні на безпечну відстань, я зупинилася біля високого каштана й спробувала вирівняти дихання.

​Так, Міло, спокійно. Закони вірогідності кажуть, що в місті з мільйонним населенням шанси зустріти цю людину ще раз прямують до нуля. Це був просто прикрий збіг. Він п'є каву, я п'ю каву. Він взяв мій раф, я віддала йому круасан і втекла. Все, інцидент вичерпано. Він навіть ім'я мого не знає!

​Трохи заспокоївшись і поправивши окуляри, я рушила до головного корпусу університету.

​У великій аудиторії вже було повно моїх одногрупників. Всі гули, обговорювали новинку в розкладі та чекали на нового викладача з етики. Помітивши Катю на третьому ряду біля вікна, я швиденько попрямувала до неї й сіла поруч.

​Руки все ще трохи тремтіли, тому, витягуючи з сумки зошит, я ледь не впустила пенал прямо на підлогу.

​— Ого, ти чого така нервова? — Катя повернулася до мене й здивовано підняла брову. — Можеш розслабитися, викладача ще немає. Обіцяли якогось суворого педанта, але він затримується на п'ять хвилин.

​— Та я не через це! — пошепки вигукнула я, поспіхом відкриваючи зошит.

​— А що сталося? На тобі обличчя немає.

​Я прихилилася ближче до подруги й зі зниженим до мінімуму тоном розповіла їй усю історію з кав'ярні. Про раф з солоною карамеллю, про скандал біля стійки й про те, як я вирішила краще роздивитися нахабу.

​— ...і коротше, Катю, я дивлюся на нього, а це він! — завершила я свою розповідь шепотом.

​— Хто «він»? — не зрозуміла подруга.

​— Ну «він»! Т той самий чоловік із Pinterest! Фото якого ми завантажили в штучний інтелект і зробили фейковий акаунт Артема Громова! Він реальний, Катю! Він ходить ногами по цій землі, носить темно-синій костюм і щойно поцупив мій сніданок!

​Катя заклякла. Її очі стали розміром із дві п'ятигривневі монети. Вона прямо скажемо була в шоці.

​— Та ти гониш, — нарешті вичавила вона. — Це просто схожий чувак.

​— Та ні ж! — я поправила окуляри. — У мене зорова пам'ять на обличчя як у фотофіксатора! Це він! Ті самі вилиці, те саме волосся і ті самі очі.

​Катя панічно покрутила головою й схопила свій телефон.

​— Так, все, видаляємо сторінку Артема. Негайно! Якщо він дізнається, нас же судитимуть за крадіжку особистих даних!

​— Та ти що?! — обурилася я, прикриваючи її екран долонею. — Я стільки зусиль на неї витратила! Я навіть платну підписку на ШІ придбала, щоб згенерувати наші «спільні» кадри з відпочинку! До того ж Денис дивиться кожну мою сторіс, хоча демонстративно відписався. І, щоб ти знала, на акаунт Артема Громова він теж заходить зі своєї сторінки й дивиться геть усе!

​Катя здивовано подивилася на мене й вигнула брову.

​— Ну тоді я тебе взагалі не розумію. Ти нервуєш через реального чувака і одночасно хочеш залишити все як є?

​— Я подумаю, як тут зробити, — зітхнула я, падаючи спиною на спинку стільця. — Я просто взагалі не очікувала побачити цю людину в реальному житті. Думала, це якась модель із Мілана чи згенерована нейромережею картинка. Після універу пропоную посидіти в тебе або в мене й щось спокійно придумати.

​— Згодна, тре..., — почала Катя, але не встигла договорити.

​Двері аудиторії розчинилися, і шум у аудиторії миттєво стих. У кабінет пройшов високий чоловік із чорною шкіряною папкою в руках.

​Він упевненим кроком підійшов до трибуни, поклав папку на стіл, узяв крейду й чітким, розмашистим почерком написав на дошці свої дані:

​"Король Назар Максимович".

​— Доброго дня, товариство, — пролунав глибокий, оксамитовий голос, який рознісся гучною луною по всій аудиторії. — З цього семестру курс прикладної етики та культури спілкування у вас викладатиму я.

​Я обімліла. Щелепа буквально поповзла донизу, а серце гупнуло кудись у самі п'ятки.

​Цей голос... Цей костюм...

​Я гарячково почала смикати Катю за рукав светра, не зводячи очей від дошки.

​— Катю... Катю... — зазаїкалася я.

​— Що таке? — роздратовано шепнула подруга, намагаючись висмикнути руку. — Та що вже сталося, кажи! Чого ти смикаєш мене?

​— Це він...

​— Та хто він?! Це наш новий викладач з етики, Назар Максимович! Ти що, писати не вмієш, прочитай на дошці!

​— Ні, Катю... — я з силою стиснула її рукав. — Це ВІН.

​— Та ти можеш сказати нормально?!

​— Це той чоловік з кав'ярні, фото якого ми взяли на роль Артема Громова!

​У цей самий момент викладач закінчив писати на дошці, відклав крейду, повільно повернувся обличчям до аудиторії й провів спокійним, темним поглядом по рядах студентів.

​Катя нарешті подивилася на нього уважніше. Її погляд застиг на його обличчі, потім перевівся на дошку, потім на мене.

​Ми панічно подивилися одна на одну.

​Світ не просто рухнув. Він розлетівся на дрібні атоми. Мій «ідеальний фейковий хлопець», мій Артем Громов, з яким я «літала на Балі» минулими вихідними... виявився моїм новим викладачем з етики.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше