16.

Наступні кілька днів виявилися напрочуд звичайними, принаймні для людини, яка не знала, що відбувається всередині Vorsky Group.

Сергій приходив на роботу у звичний час, надсилав звіти, сперечався з фінансовим відділом і двічі заходив до мене з питаннями щодо барселонського проєкту. Він не здавався ані знервованим, ані настороженим, і якби я не бачила файл, надісланий з його корпоративної пошти, навряд чи взагалі звернула б увагу на його поведінку.

Ми вирішили нічого йому не говорити, тому я поводилася так само, як до Барселони.

Принаймні із Сергієм це було нескладно.

З Марком ситуація виглядала дещо інакше.

Після повернення він не дозволяв собі нічого, що могло б привернути увагу інших. На нарадах так само називав мене Левицькою, сперечався з моїми розрахунками й повертав документи з коментарями, написаними тим самим безжально акуратним почерком.

Я відповідала відповідно.

Не погоджувалася, коли вважала його рішення неправильним, відстоювала власні розрахунки й зовсім не збиралася ставати зручнішою лише тому, що тепер знала, як він цілується.

Усе чудово працювало доти, доки ми не залишалися наодинці.

Саме це сталося в четвер по обіді.

Я зайшла до його кабінету з ноутбуком і поклала перед ним оновлений прогноз барселонського проєкту.

— Якщо Хав’єр погодить останні зміни, можемо запускати другий етап без збільшення бюджету. Я перерахувала ризики на перші шість місяців і зменшила резерв до семи відсотків.

Марк відкрив таблицю й майже відразу зупинився на потрібному рядку.

— Наскільки я пам’ятаю, ми говорили про десять.

— Ви говорили про десять, а я пообіцяла перерахувати. Після перерахунку вийшло сім.

— І вас зовсім не збентежило, що керівник назвав іншу цифру?

Я сперлася долонею на край столу.

— Мене значно більше збентежило б, якби я залишила зайві три відсотки тільки тому, що цю цифру назвав керівник. Відкрийте другу вкладку, там є обґрунтування.

Марк подивився на мене, але сперечатися не став.

Кілька хвилин він мовчки переглядав таблицю, час від часу повертаючись до попередніх розрахунків. Я чекала, вже майже впевнена, що зараз почую чергове зауваження.

Натомість він закрив файл.

— Залишайте сім. За цими показниками резерву достатньо.

Я забрала ноутбук.

— Треба було записати. Моменти, коли Марк Воронський визнає мою правоту, трапляються нечасто.

— Я визнав правильність розрахунку, Левицька. Не перетворюйте звичайну робочу ситуацію на особисту перемогу.

— Пізно. Я вже подумки святкую.

Я дійшла до дверей, але Марк покликав мене.

Цього разу не Левицькою.

— Єво, зачекайте.

Я обернулася.

Він сидів за столом і дивився на мене зовсім не так, як хвилину тому на фінансову модель.

— Якщо ви зараз передумаєте щодо семи відсотків, я буду розчарована.

— Ідіть сюди.

— Це не відповідь.

— А це не про бюджет.

Я кілька секунд дивилася на нього, після чого все-таки повернулася.

— Уже звучить небезпечно.

— Зачиніть двері.

— Тепер ще й виглядає небезпечно.

Марк усміхнувся.

— Ви можете хоча б іноді не коментувати кожну мою фразу?

— Можу, але не бачу жодної причини позбавляти нас обох задоволення.

Я зачинила двері й повернулася до столу.

Марк відклав ручку.

— Ми три дні робимо вигляд, що в Барселоні нічого не сталося.

— Не погоджуся. Ми три дні працюємо. Саме цим люди зазвичай займаються в офісі.

— Ви чудово зрозуміли, про що я.

— Зрозуміла. Просто мені подобається спостерігати, як ви намагаєтеся сформулювати це максимально серйозно.

Він підвівся.

— Добре. Спробую простіше. Я не збираюся робити вигляд, що Барселони не було.

Мені довелося трохи підняти голову, коли він зупинився навпроти.

— Я теж не збираюся. Але не хочу, щоб через тиждень після мого приходу половина компанії обговорювала, чому в мене раптом особливі стосунки з керівником.

— Особливого ставлення на роботі не буде.

— Саме це я й хотіла почути. Моя робота залишається моєю роботою. Якщо я помиляюся, ви говорите про це. Якщо ви помиляєтеся, про це говорю я.

— Останню частину ви й без дозволу виконуєте прекрасно.

— Тоді проблем немає.

Я простягнула руку до ноутбука, але Марк перехопив її за зап’ястя.

Не сильно.

Рівно настільки, щоб я зупинилася.

— Є ще одна умова.

Я подивилася спочатку на його руку, потім йому в очі.

— Мені вже цікаво, скільки пунктів має цей договір.

— Один. Коли ми не на нараді й не перед іншими людьми, ви перестаєте вдавати, що між нами нічого немає.

— Дуже зручне правило. Особливо враховуючи, що його сформулювали ви.

— Можете запропонувати своє.

Я задумалася.

— Добре. Моє правило: робота ніколи не стає способом з’ясування особистих стосунків. Якщо ми посваримося ввечері, наступного ранку ви не згадуєте про це на нараді й не забираєте в мене проєкт.

Марк трохи насупився.

— Ви вже плануєте зі мною сваритися?

— Я працюю з вами дев’ятий... — я зупинилася й усміхнулася. — Уже більше дев’яти днів. Треба бути реалістами.

— Справедливо. Робота окремо.

— І жодних поблажок.

— Їх і не буде.

— Чудово. Тоді ми домовилися.

Марк усе ще тримав мене за зап’ястя.

Я опустила погляд.

— Здається, переговори закінчилися.

— Робоча частина — так.

— А не робоча?

Він потягнув мене трохи ближче.

— Саме до неї я й намагався перейти останні десять хвилин, поки ви розповідали про сім відсотків.

Я засміялася.

— Між іншим, це важливі сім відсотків.

— Я вже ненавиджу ці сім відсотків.

— Не драматизуйте. Ви самі погодили розрахунок.

— Єво, якщо ви зараз ще раз скажете слово «відсоток», я знайду спосіб вас зупинити.

— Це звучить як погроза керівника.

— Сприймайте як попередження чоловіка, якого ви три дні дуже успішно провокуєте.

Я хотіла відповісти, але не встигла.