15.Андрій

Наступного ранку київський офіс Vorsky Group зустрів мене звичним шумом кавомашини, повідомленнями в робочому чаті й десятком листів, які встигли накопичитися за кілька днів у Барселоні.

Було навіть трохи дивно знову опинитися тут.

Ще вчора ми з Марком сиділи навпроти Хав’єра й Кармен, намагалися зрозуміти, хто отримав доступ до пошти Сергія, а за кілька годин гуляли під дощем і остаточно знищували ту професійну дистанцію, яку обоє так старанно підтримували дев’ять днів.

Сьогодні ж усе знову виглядало абсолютно нормально. Майже.

Я залишила сумку біля столу, зняла жакет і відкрила ноутбук. Першим у списку стояв лист від фінансового відділу, другим — оновлена версія барселонського контракту, третім — повідомлення від служби безпеки.

Нових даних щодо входу в пошту Сергія поки не було.

Я саме відкрила вкладення, коли двері кабінету Марка відчинилися.

Разом із ним у коридор вийшов незнайомий чоловік.

Високий, темноволосий, у світлій сорочці без краватки й темних брюках. Якщо Марк навіть у звичайний робочий день виглядав так, ніби за годину мав підписувати угоду на кілька мільйонів, то його співрозмовник справляв зовсім інше враження. Розслаблений, упевнений, з легкою усмішкою людини, яка почувалася тут не менш вільно, ніж у власній квартирі.

Вони продовжували щось обговорювати, доки чоловік не помітив мене.

— Якщо я правильно розумію, це і є Єва Левицька?

Я перевела погляд на Марка.

Він зітхнув так, ніби вже шкодував про все, що зараз мало відбутися.

— Я починаю думати, що даремно взагалі назвав тобі її ім’я.

Чоловік усміхнувся й підійшов ближче.

Мені не знадобилося представлення.

— Андрій Коваль?

— Приємно, що Марк усе-таки визнає моє існування за межами офісу.

Він простягнув мені руку.

— Андрій. Друг, партнер і, судячи з його настрою, людина, яку він уже встиг пошкодувати, що пустив сьогодні в офіс.

Я потиснула його руку.

— Єва. Співробітниця, через яку, за його словами, останнім часом виникає забагато проблем.

— О, тоді ми точно порозуміємося. Я займаю цю посаду вже дванадцять років.

Марк зупинився поруч.

— Ви знайомі менше хвилини, а я вже хочу припинити цю розмову.

— Ти сам сказав, що ми знайдемо спільну мову, — нагадав Андрій.

Я подивилася на Марка.

— До речі, він справді приємніший, ніж ви його описували.

— Я взагалі не описував його характер.

— Саме тому в мене залишався шанс на приємний сюрприз.

Андрій засміявся.

— Тепер я розумію, чому за дев’ять днів вона встигла змусити тебе кілька разів змінити рішення.

— Не кілька.

— Тобто ти рахував?

Марк подивився спочатку на нього, потім на мене, і я ледве стримала усмішку.

— У вас обох, наскільки я бачу, сьогодні дуже мало роботи.

— У мене після Швейцарії накопичилося достатньо, — відповів Андрій. — Але знайомство з людиною, про яку ти згадав тричі за одну телефонну розмову, здалося мені важливішим.

Я підняла брови.

Марк повільно повернувся до нього.

— Ти закінчив?

— Тепер точно.

— Тоді ходімо.

Андрій зробив кілька кроків, але перед тим, як піти, обернувся до мене.

— Радий нарешті познайомитися, Єво. Сподіваюся, наступного разу Марк дозволить нам поговорити довше двох хвилин.

— Не розраховуйте. Здається, він уже нервує.

— Я не нервую, — відгукнувся Марк.

Андрій усміхнувся.

— Бачите? Саме так він завжди говорить, коли починає нервувати.

Вони пішли коридором, продовжуючи сперечатися вже про щось робоче.

Я дивилася їм услід і мимоволі усміхнулася.

Тепер я розуміла, чому Марк довіряв цій людині.

Поруч з Андрієм він був іншим. Не настільки зібраним, не настільки обережним у кожному слові. Дванадцять років дружби відчувалися навіть у тому, як легко вони перебивали одне одного й абсолютно не намагалися бути ввічливими.

І, мушу визнати, мені Андрій теж сподобався.

***

Близько одинадцятої Марк запросив мене до переговорної.

Андрій уже сидів за столом. Перед ним лежала роздруківка листа, який отримали Хав’єр і Кармен, а на великому екрані була відкрита схема корпоративних доступів.

Я зачинила за собою двері.

— Бачу, ви вже встигли ввести Андрія в курс справи.

— Марк розповів мені про файл, лист і вхід у пошту Сергія, — відповів Андрій. — І ще сказав, що саме ви першою припустили, що хтось навмисно залишає занадто очевидні докази.

Я сіла навпроти.

— Мені просто не подобається, коли людина, яка нібито намагається щось приховати, залишає своє ім’я буквально всюди.

— Мені теж, тому я попросив наших людей ще раз пройтися по доступах. І тут починається найцікавіше.

Андрій повернув ноутбук так, щоб я бачила екран.

— Вхід у пошту Сергія справді був стороннім. Але корпоративна система дозволяє віддалений доступ не лише IT-відділу. Такі права має служба безпеки й частина керівництва.

— Наскільки велика ця частина?

— Якщо рахувати всіх, хто технічно міг отримати доступ через внутрішню систему, близько двадцяти людей.

Я подивилася на список.

— Тобто ми знаємо, що Сергій, найімовірніше, не відправляв лист сам, але маємо двадцять потенційних людей, які могли це зробити.

— Поки саме так, — відповів Марк. — Служба безпеки спробує звузити список за журналами входу й пристроями.

Я ще раз переглянула прізвища.

— А Сергій досі нічого не знає?

— І я б не поспішав йому говорити, — сказав Андрій. — Якщо його справді підставляють, той, хто це робить, розраховує на нашу реакцію. Сергія мали б викликати, відсторонити від проєкту або хоча б почати відкриту внутрішню перевірку. Якщо ми цього не зробимо, людина може зрозуміти, що її схема не спрацювала.

Я відклала список.

— У Барселоні ми вирішили так само. Поводитися так, ніби повірили в його причетність, але нічого не робити публічно.

— Тоді я вас повністю підтримую. Нехай Сергій працює як завжди, а ми подивимося, чи з’явиться щось іще.